Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

— Гаразд, заспокойтеся, — винувато мовив Микола. — Я не хотів вас образити.

— Та це я винна, — заспокоювала його Ауріка. — Прийшла по допомогу, а сама… — І подумавши, мовила: — Тільки відверніться. — А за якийсь час Микола почув:

— Тепер можна.

Коли він повернувся, то мало не вигукнув від захвату. У тьмяному освітленні електричної лампочки, на білосніжному простирадлі він побачив засмаглу, прекрасну, як сама досконалість, жінку-німфетку, яка в самих лише трусиках-стрінгах лежала донизу обличчям.

«Не даремно ж кажуть, що маленький песик завжди щеня», — подумалось Миколі.

Із балончиком у руці він якось аж дуже обережно приступився до ліжка, сів скраєчку й почав пшикати на червонувато-коричневу спину, а потім легесенькими дотиками пальців втирати у шкіру маслянисту рідину.

Коли з тилами було покінчено й Ауріка повернулася догори обличчям, Миколі пересохло у роті, а тілом прокотилася легка дрож. Він ледве пересилив себе, щоб не припасти до жінки поцілунком. Кілька разів глибоко вдихнув, щоб пригамувати душевний трепет. Потім пшикнув з балончика на шкіру і тремтячими пальцями почав втирати рідину. Те тремтіння передалось Ауріці й перетворилося на легкий щем у персах і ще десь глибоко між ногам. І чим довше над її тілом чаклували сильні чоловічі руки, тим сильнішим ставало її бажання.

Микола працював, не покладаючи рук і не обминаючи жодного клаптика її прекрасного тіла. Ті всюдисущі пальці й долоні спускалися усе нижче і нижче. Якось непомітно, самі по собі кудись утекли зі стегон малесенькі трусики і він став сильніше відчувати запах розпашілої жіночої плоті. Той запах розбудив між його ногами чоловічу силу. Та ще й таку потужну, як у далекій юності.

Миколі закортіло припасти до Ауріки губами, й обціловувати її, де можна й не можна. І ось саме в ту мить, коли він уперше легесенько торкнувся губами її прекрасного тіла, з гуркотом відчинилися вхідні двері й з коридору почувся п’яний голос Івана Протяга.

— Не поняв! Чого це у мене відімкнено?

Микола лише встиг прикрити Ауріку простирадлом, як той же голос, але вже у кімнаті запитав:

— А що це ти робиш у моєму номері?!

— Отямся, Іване, тут я живу, — відповів Протягові Микола, затуляючи собою Ауріку.

— Ні! Тут я живу! — стояв на своєму Іван.

— Ти живеш у будиночку поруч, — втовкмачував п’яному Микола.

— Це ти живи поруч! — затявся пан Протяг. — А мені й тут зручно.

— Іване, іди до себе. Тобі спати пора, — спокійно, але твердо наполягав Микола.

— А ти мені не вказуй, що пора, а що не пора! — огризався той.

Раптом Протяг помітив, що хтось лежить на ліжку під простирадлом.

— Кого це ти там ховаєш?! — як на п’яного, Іван аж занадто вправно ухопив простирадло за ріжок, зірвав з Ауріки і його погляду відкрилося абсолютно голе смагляве тіло юної богині.

— Та ви тут трахаєтеся! — вигукнув незваний гість. — І не соромно?! У вас же сім’ї удома!

Микола, у якого увірвався терпець, ухопив Протяга за шкірку й виштурхав на ганок. Але той ще довго не міг заспокоїтись. Гупав у двері ногами. Щось кричав про розпусту. Вгамувався лише тоді, коли на той лемент надійшов Іванів сусід по будиночку й повів п’яного мораліста спати.

Але нашим героям було від того не легше. Уся чарівність весняної ночі, яка обіцяла їм обом щастя, розвіялась, мов туман, залишивши на згадку солодкий душевний щем. І той щем, провівши Ауріку додому, Микола ще довго вгамовував, плаваючи у холодному басейні, в якому утопали яскраві тропічні зорі.

На другий день ті, у кого вистачило клепки не знімати з руки салатовий клейончастий браслет постояльця готелю «Олімпус палас», подалися пішки понад морем туди, де їх учора годували й поїли на дурняк. Іншим же нічого не залишалося, як коротати час у саду біля басейну.

— Товариство, знаєте, що я подумав? — почав Ігор: — Буде нерозумно, якщо ми в останню ніч не скористаємося Серьогиним скарбом. Давайте влаштуємо прощальну вечірку. Розподілимо жінок, хто яку сподобав, і посідаємо біля них. Феромонів у флакончику вистачить на всіх. Тож на прощання зробимо своїм попутницям справжнє свято.

Ту вечірку всі її учасники запам’ятають надовго. Прощальну вечерю влаштовували гуртом. Столи, які повиносили з-під навісу їдальні, поставили підковою у саду під лимонними деревами. На тих деревах плоди висіли так рясно і низько, що можна було, не підводячись з лавки, зривати свіжу духмяну закуску до коньяку.

На вечірку зібралися майже всі учасники прес-туру. За винятком хіба що Шкурланда, який ніяк не міг насититися молодим медом своєї юної Оленки, та ще Серьоги. Бо після того, як він звабив Миколину коханку, Серьога уникав колективних застіль, побоюючись чоловічого остракізму. Саша, набравши харчів на дві тарілки, поніс їх у номер. Серьога ж нашвидкуруч повечеряв за окремим столиком і, шепнувши Ліді, яка сиділа поруч із Здоровилом, щоб довго не барилася, пішов до себе в будиночок.

Всідалися за наперед визначеною чоловіками схемою. Так, щоб між двома мужчинами сиділи дві жінки. І не будь-які, а саме ті, яких уподобали наферомонені самці. Дарма, що далеко не всі учасниці прес-туру були схильними до блуду. Адже їхали в подорож у надії відпочити не лише від сімейних клопотів та щоденного стояння уранці і ввечері біля кухонного мартену, а й від постійних чоловічих сексуальних домагань.

До прощального столу позносили усі привезені з дому і куплені вже в Туреччині спиртні припаси. Замість обіцяних шашликів, на вечерю їм подали смажені на решітці ніжки Буша. Однак і таким делікатесом усі були задоволені. Бо після семиденного харчування переважно свіжими овочами, впереміш зі смаженими яйцями та соєвими сосисками, залюбки з’їли б навіть чорта. Що ж до напоїв, то Петро Здоровило виставив пляшку фірмового «Холодного яру», Микола — пляшку «Традиційної», Лєночка з Олексієм «Лугу нову»,