Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Стомлені й голодні наші мандрівники поверталися від святого Миколая. Дорогою ще на якусь годину завернули у місто мертвих. Але рідко кому закортіло дертися сходами на гору, щоб з вишини подивитися на амфітеатр агори або оглянути видовбані у скелях гробниці.
Зазвичай веселі й гамірні, журналісти натомлено мовчали. Навіть Микола з Петром не розважали публіку анекдотами. Вони байдуже спостерігали мальовничий морський пейзаж, що відкривався праворуч. І лише коли в’їхали у Кемер і перед ними у всій красі виринули шикарні готелі: праворуч — «Олімпос палас», у якому ночували напередодні, а ліворуч, схожий на гігантський океанський лайнер — «Королева Елізабет», пожвавішали.
Хтось висловив сподівання, що наступні дві доби вони проведуть в гостях у «Королеви…». Але не судилося. Автобус проминув шикарні готелі, проїхав іще з кілометр. А коли позаду залишилися останні будиночки Кемера, звернув ліворуч у ліс. Якийсь час піщана дорога петляла між старезних сосен і кедрів. Аж раптом перед подорожніми відкрилось, дуже схоже на закарпатське, дерев’яне селище, що розкинулося підковою довкола плавального басейну в глибині старого цитрусового саду.
Зграйка туристів-журналістів висипала з автобуса. Після шикарних готелів, де вони провели останній тиждень, теперішнє пристанище мало такий убогий вигляд, що кортіло кинути усе й пішки тікати назад у п’ятизірковий рай.
— Розселяємося по двоє, — тим часом командував Шкурланд. — Спочатку селяться жінки. А чоловікам — що дістанеться.
Микола з Петром слухняно посторонилися. Покірно дочекались своєї черги. А коли квартир’єр привів їх у відведений номер, де під низенькою стелею горішнього поверху у невеликій кімнаті окремо стояли три односпальні ліжка, Здоровило не витерпів:
— Та що це за знущання! — обурився він. — Мало того, що доводиться ходити, зігнутим у три погибелі, та ще й ліжка у вас дитячі! Краще вже я на вулиці спатиму.
— Я нє понімаю, — не міг второпати Петрової мови квартир’єр. — Что вам нє нравітся?
— Ето біг-босс! — ламаною російсько-англійською став пояснювати туркові Микола. — Чіф-рєдактор тєлєвішен. Он нє прівик к такім плохім условіям.
— О, тєпєрь понимаю, — нарешті второпав квартир’єр. — Сейчас я всьо ісправлю. Ізвінітє, сер, за нєудобства. Давайте ваші вєщі, я провєду вас в очєнь хорошій номєр. — За цими словами турок підхопив чималеньку сумку, й раз-по-раз озираючись і щось лепечучи на ходу, повів Петра на протилежний бік турбази у будиночок для віп-персон.
Десь за півгодини Здоровило прийшов до Миколи у гості з пляшкою.
— Ти навіть не уявляєш, яку послугу мені зробив! — захоплено говорив Петро. — Номер займає увесь перший поверх. Не лише душова, як у тебе, а ще й ванна-джакузі. Ущерть заповнений міні-бар. А головне — величезний сексодром на усю кімнату. Це ж хоч останні дві ночі висплюся по-людськи, не ризикуючи гепнутись на підлогу.
Він сполоснув і без того чисті склянки й взявся розкорковувати пляшку «Холодного яру».
— Не хочеться зараз напиватись, — зупинив товариша Микола. — Давай краще пізніше розіп’ємо з сусідками.
На тому й порішили.
Замикайтеся надійно, щоб Протяга не булоПісля вечері Микола запросив Ауріку з Олею на посиденьки біля басейну. Ось тут і став у нагоді «Холодний яр».
Довкола круглого пластикового столика поставили пляжні дерев’яні крісла. Здоровило розлив спиртне.
— Давайте вип’ємо за знайомство, яке нарешті відбулося, — запропонувала Оля. І вони всі пригубили свої склянки. Потім пили другу — за друга. Третю — за прекрасних дам, четверту — за чоловіків, бо як сказала Ауріка, на Буковині спокон віка четвертий тост — за чоловіка. А коли всі традиційні тости були сказані, слово узяв Петро Здоровило:
— Пропоную випити за цього конкретного чоловіка, — мовив, киваючи на Миколу. — Він сьогодні зробив мене по-справжньому щасливим. І Петро почав розповідати, які шикарні апартаменти виторгував для нього товариш. — До речі, запрошую подивитися, як у Туреччині живуть скромні заступники редакторів українських обласних газет.
— То ведіть, — Оля взяла Здоровила під руку. І вони пішли понад басейном, на протилежний кінець турбази.
Коли Микола з Аурікою залишилися удвох, він, аби не мовчати, запитав.
— Як ваша засмага?
— Вже краще, але ще болить.
— На ніч змащу вас чудодійним засобом і до ранку опіки як рукою зніме. Навіть сліду від них не залишиться. А знаєте, що, — подумавши запропонував Микола. — Ходімо до мене. Просто зараз.
— А це зручно? — трохи сором’язливо запитала вона.
— Цілком, — відповів Микола. — Я у номері один. Тож ніхто підглядати не повинен. А мені можете довіряти. Я вас ніколи не скривджу.
— Я вам вірю. Але що подумають інші?
— А їм яке діло, до того, що до мене у гості прийшла найпрекрасніша із жінок?
Коли вони зайшли до кімнати, Ауріка відчула якусь незрозумілу ніяковість.
— Роздягайтесь і влаштовуйтесь як удома, — тремтливим голосом припрошував Микола, розстеляючи одне з ліжок. — А я тим часом розберуся у своїх припасах. О, саме те, що треба, — узяв до рук аерозольний балончик.
Ауріка стояла посеред кімнати, не рухаючись.
— Чому не роздягаєтеся? — запитав він. — Можна подумати, що я вас ніколи в купальнику не бачив.
— Одна справа на пляжі, — відповіла вона, — а в чоловічому готельному номері — зовсім інша.
— Але не можу ж я обробляти ваші опіки крізь одяг. Тим більше, я вже вам якось пояснював, що від дотику до тіла чоловічих рук не вагіт…, — Микола осікся на півслові, раптом зрозумівши що сказав безтактність.
— Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди українців у Анталії», після закриття браузера.