Читати книгу - "Небесна стріла"

Америці праця оточена ореолом героїзму, і того, хто ухиляється від неї, вважають мало не бузувіром. Антитип зустрічається надзвичайно рідко, тому його дуже легко впізнати. Це денді, багатий марнотратник, такий собі слабовільний нікчема з американських романів. Здавалося, у Пола Тарента не було иншого заняття, лише як змінювати костюми, от він і міняв їх шість разів на день, вибираючи від світліших тонів до насичених відтінків сірого. На відміну від більшости американців, у нього була коротка борідка, за якою він ретельно доглядав; на відміну від більшости денді цього типу, він видавався радше похмурим, аніж нахабним. У його мовчазності та понурості було щось байронівське.

Инших двох мандрівників доречно описати разом хоча б тому, що обоє були англійськими лекторами, які поверталися з американського турне. Один з них, Леонард Сміт, довголиций, світловолосий, чудово одягнений і вихований молодий чоловік, був маловідомим поетом, зате визначним журналістом. Инший — цілковита протилежність містера Сміта, невисокого зросту, осадкуватий, з чорними вусами, які звисали, наче у моржа, він був настільки ж мовчазним, наскільки балакучим був містер Сміт. З одного боку, його колись звинуватили у пограбуванні, а з иншого, всім було відомо, що під час одного зі своїх турне він врятував від ягуара румунську принцесу (до речі, саме тому його прізвище згадувалося у світській хроніці). Отож, його погляди стосовно Бога, прогресу, свого особистого життя та майбутнього англо-американських відносин повинні мати неабияке значення для мешканців Міннеаполіса та Омахи. Шостою та найменш значущою персоною у цьому товаристві був англійський священик на ім’я Бравн. Він ввічливо прислухався до розмови, і на цей момент у нього склалося враження, що бесіда протікає якось дивно.

— Гадаю, ваші візантійські дослідження, — говорив Леонард Сміт, — допоможуть з’ясувати цю історію про поховання, яке віднайшли десь на південному побережжі, біля Брайтона? Звичайно ж, від Брайтона до Візантії шлях неблизький. Та нещодавно я дещо читав про особливості бальзамування, чи ще про щось, що нагадує Візантію…

— З допомогою візантійських досліджень можна чимало дізнатися, — сухо відповів професор. Вони говорять про спеціялістів, та я думаю, що спеціалізація — це дуже умовне поняття. Ось у нашому випадку, як можна знати що-небудь про Візантію, не знаючи про Рим до неї, та про іслам після неї? Багатьма своїми гранями арабське мистецтво корінням сягає Візантії. Ось, наприклад, звернімо увагу на алгебру…

— Я не хочу звертати увагу на алгебру! — рішуче заявила леді Вейлс. — Вона мене ніколи не цікавила і не цікавить. Зате мені дуже хочеться почути про бальзамування. Я була з Гаттоном, коли він віднайшов вавилонські гробниці. А згодом я також знаходила мумії та нетлінні тіла. Це так цікаво! Розкажіть нам про цю знахідку.

— Гаттон був цікавою людиною, — сказав професор. — У них вся сім’я надзвичайно цікава. Його брат, член парламенту, був непересічним політиком. Я не розумів фашистів до того часу, поки не почув його доповідь про Італію.

— Але зараз ми пливемо не в Італію, — наполегливо перебила його леді Діяна, — і, здається, ви збираєтеся навідатися у те село, де знайшли поховання. У Сассексі, правда ж?

— Згідно з англійськими масштабами, Сассекс — доволі великий район, — відповів професор, — нехороше місце для мандрівок. Дивовижно, якими високими здаються ті низькі, на перший погляд, пагорби, коли зайдеш на них.

Запанувала несподівана мовчанка, а потім леді сказала:

— Я йду на палубу, — і підвелася.

Чоловіки також підвелися. Професор не дуже поспішав кудись іти, а низенький священик ретельно згортав свою серветку. І коли вони залишилися наодинці, професор несподівано звернувся до священика:

— Як ви гадаєте, про що свідчить ця коротка розмова?

— Хм, — посміхнувся отець Бравн, — я скажу вам, що саме видається мені дивним. Можливо, я не маю рації, та мені чомусь видається, що вже тричі вас намагалися схилити до розмови про тіло, знайдене у Сассексі, а ви люб’язно переводили розмову то на алгебру, то на фашистів, то на мальовничі пагорби.

— Словом, вам здалося, що я готовий розмовляти про що завгодно, аби не про це. Ваша правда.

Професор помовчав, роздивляючись скатертину, потім підвів очі і почав говорити голосно та імпульсивно, знову нагадуючи лева, що ось-ось стрибне.

— Отче Бравне, — сказав він, — я вважаю вас наймудрішою та найшляхетнішою людиною з усіх тих, кого я коли-небудь зустрічав.

Отець Бравн був істинним англійцем. Як і всі англійці, він розгублювався, коли чув відверті і щирі компліменти, сказані суто по-американськи, тобто несподівано. У відповідь він щось невиразно пробурмотів, а професор серйозно продовжував далі:

— Певною мірою, ця справа доволі проста. Це християнське поховання часів середньовіччя, вірогідно, могила єпископа. Її знайшли біля маленької церкви у Далемі, на узбережжі Сассекса. Місцевий священик виявився непоганим археологом, йому навіть вдалося віднайти дещо, що виявилося для мене новинкою. Подейкували, що тіло забальзамоване якось по-особливому, що цей спосіб чимось подібний до бальзамування у греків та єгиптян, яке не було відоме у тогочасній Европі. Тому містер Волтере, місцевий священик, схилявся бачити в цьому вплив Візантії. Він також згадував про ще одну деталь, яка мене особливо зацікавила.

Здавалося, серйозне і насуплене обличчя професора видовжилося ще більше, коли він похмуро опустив очі. Пальцем він водив узорами скатертини, ніби креслив план давніх міст, їхні храми та гробниці.

— Отче, я хочу розповісти вам, і нікому окрім вас, чому я повинен бути обережним у незнайомій компанії, і чому я поводився тим обережніше, чим наполегливіше вони хотіли схилити мене до цієї розмови. Стверджують, що у труні знайшли ланцюжок з хрестом, він доволі звичайний на вигляд, а от на зворотньому боці є якийсь таємний знак. Це стосується символіки ранньої Церкви, і, ймовірно, це був знак апостола Петра, коли той перебував в Антіохії, ще перед подорожжю до Риму. Не знаю, правда це чи ні, та мені відомо, що у світі відомий лише один такий хрест, і він належить мені. Ходять легенди, що з цим хрестом пов’язане якесь прокляття, та мене це не хвилює. Є прокляття чи ні — не знаю, однак змова все-таки існує, і в ній бере участь лише одна особа.

— Лише одна особа? — ніби механічно перепитав отець Бравн.

— Так! Як мені