Читати книгу - "Рожеві сиропи"

— Ярік, — фальцетом благав його режисер. — Це буде пік твоєї слави. Більше — нема куди. Ти ж знаєш мої фільми! Думаєш, Олежку відкрив Козаков зі своїми «воротами»? Нє-а, рідненький, Олежку відкрив я зі своїм «сонцем». Давай приїзди, посидимо. Ти, я і Адабашьян. Отакий мужик! Поговоримо.

Ярік погодився, і за дві години його чемодан сканувався у терміналі «Б» аеропорту «Бориспіль».

Рейс затримали на годину. Особисті охоронці чатували над сплячим Фашистом — не підпускали жодної живої душі. Потім ще півгодини ніяк не могли злетіти. Ярік нервував.

Салоном понеслася чутка, що у літаку летить сам Фашист, тобто, вибачте, Ярік.

Нарешті злетіли. Така історія повторювалася чи не кожного перельоту. Всі неодмінно оберталися, підходили, просили автограф. Бізнес, як-не-як, клас, могли б бути стриманішими.

Ярік дивився в ілюмінатор. Нічні передмістя, ледь помітні автомобільчики, на горизонті — вогні великого міста. Бориспіль — Шереметьєво.

— Гриню, — звернувся Фашист до охоронця, — а не знаєш, на якій висоті ми летимо?

— Не знаю, — відповів Гриня.

— Знаєш, Гриню, — знову заговорив Ярік, — у мене ніколи не було друзів. Я майже все знаю про воєнну авіацію і взагалі нічого — про цивільну.

Гриня, здивований відвертістю завше мовчазного Фашиста, розстебнув верхній ґудзик сорочки.

— Я теж нічого не знаю… Я взагалі мало що знаю, — промовив Гриня, звужуючи чоло. — Мій батько завжди казав: «Синок, — казав він, — не виділяйся з натовпу, першим б'ють цвях, що стирчить». Тому я нічого і не знаю.

Фашист усміхнувся.

— Гриню, а запитай у стюарда, на якій ми висоті.

Гриня звільнився від ременя й пішов у глиб салону шукати стюарда.

— Одинадцять п'ятсот, — повідомив охоронець, повернувшись.

— Одинадцять п'ятсот, — повторив Ярік.

— Височенько, а?

— Хороша висота, — знову всміхнувся Фашист. — Знаєш, як мене називали у школі?

— Як? — Грині однозначно лестила така близькість з Яріком.

— Фашист. Це через те, що я цікавився історією Третього рейху. А знаєш, як мене дражнили?

— Як?

— Ярік какає!

— Какає? Чому какає?

Фашист у деталях розповів історію свого приниження. Гриня, придушуючи напади сміху, прикривав долонею усмішку.

— Та не соромся, посмійся. А ще краще скажи мені: Ярік какає!

— Що? Ви серйозно, шеф?

— Ну давай, Гриню. Скажи: Ярік какає.

— Вибачте, я не можу.

— Чому?

— Не можу, і все.

— Гриню, скажи, а то я тебе звільню.

— Будь ласка, шеф…

— Гриню!

Гриня, витримавши паузу, та не витримавши порожнього погляду шефа, здався.

— Тільки через це, шеф, інакше б — ніколи. Я…Ярік… я не можу. Ну добре, добре. Ярік какає.

— Дякую, Гриню. Значить, одинадцять п'ятсот, кажеш?

— Одинадцять п'ятсот.

— Хороша висота, — знову посміхнувся Фашист.

Наступного дня я прочитав в Інтернеті, що за тридцять кілометрів від Брянська на висоті одинадцять тисяч метрів вибухнув літак, в якому летіли Ярік та ще сорок вісім пасажирів. Причини вибуху встановлюються.

Тичинка

Василя Петровича рідко відпускало відчуття холоду. Йому завжди зимно. Так було в девяності, коли дуло з усіх щілин. Задувало з-під плінтусів, з-під віконних рам, крізь замкову шпарину… А вулицею ходили напівлюди, напівмертвяки.

Уже другий тиждень Василь Петрович сидів навпроти обігрівача, обкладений височенними кіпами книжок, чашками з чаєм, порожніми чашками вже без чаю, залишками бутербродів на щербатих блюдцях, попільничками. В його втомлених очах миготіли кадри ретроспективи, хроніки, старою понівеченою плівкою вони проносяться перед очима, і здавалося, що все життя Василь Петрович жив з цим відчуттям холоду, з цим запахом — солодкого смаженого м'яса, з цією невиразністю й блідістю свого обличчя, з цими жовтими сухотними очима. Вже другий тиждень він не виходив з будинку — холодно. Запас тютюну, чаю та непрочитаних книжок потроху розчинявся, йшов у нікуди. Книжки не справляли враження, тютюн не приносив того задоволення, яке мав би приносити, чай не зігрівав.

Василь Петрович був дуже самотнім. Уже півроку як померли всі його друзі та родичі. Дружина Василя Петровича теж померла, але давно. Хоча рік або навіть два роки тому, коли ще всі друзі та всі родичі були живі-здорові, Василь Петрович однаково був самотнім. Це якось пов'язано з енергетикою. Принаймні так думав Василь Петрович. Усі його родичі та друзі розділилися на два табори. Одні дуже жаліли Василя Петровича. Його кволі плечі та жовті оченятка викликали у друзів та родичів жалісливі сльози розчулення. Василя Петровича підгодовували рибними консервами, десь домовлялися про хоча б тимчасове працевлаштування, потайки підкидали до його квартири через кватирку зім'яті купюри, на дні народження дарували теплу одежу та засоби особистої гігієни. Інша ж половина ненавиділа Василя Петровича за його безхарактерність, безхребетність та слабкодухість. Вони ненавиділи Василя Петровича так, як можуть ненавидіти хіба друзі або родичі. Вони постійно телефонували Василю Петровичу додому та називали його різними образливими словами, підсипали під його двері сміття зі своїх квартир, а приходячи до Василя Петровича в гості, не витирали ноги і заносили всередину землю, слиз та смертоносні бацили дизентерії і боткіна.

Василь Петрович усе це терпів, і терпіння його, варто визнати, було безкінечним. Він однаково любив і тих і тих. Дякував їм за існування і намагався не помічати ані доброчесних вчинків перших, ані ненависних поглядів других. Сам же він ніколи ні до кого в гості не ходив, першим не телефонував, а якщо з кимсь доводилось десь пересікатися, довго вибачався й ховав очі. Василь Петрович соромився буквально всіх. Навіть своєї матері, яка, між іншим, належала до табору тих, що ненавидять.

А потім усі померли. Це сталося в один рік. Навіть менше. Спочатку повмирали ті, що допомагали Василю Петровичу. Безкінечна низка трагічних випадків забрала життя дяді і тьоті, колишнього однокласника та сусіда Миколу Гнатовича. Тьотя Рая зламала ногу і не змогла вийти з квартири, коли сталася пожежа. Вадим, приятель по рибалці, намагався врятувати тьотю Раю, але на голову йому впала дубова балка. Наташа, дівчинка трьох років, захворіла на якусь невідому хворобу. Теж померла.

Коли всі вони померли, тридцятилітній Василь Петрович посивів і втратив половину своєї й без того невеликої ваги. А потім почали помирати інші друзі та родичі. Хвороби та епідемії, випадкові землетруси та нещасні випадки на дорогах, зсуви ґрунту, непрохідні гружавини, п'яні різанини та банальна старість. Коли померла остання людина — Віктор Вікторович Вікторов, друг сім'ї та колишній коханець матері Василя Петровича, — Василь Петрович повністю зсунувся, став схожим на схимника Соловецьких островів і, врешті-решт, почав постійно мерзнути.

Відтоді Василь Петрович припинив митися, вважаючи, що бруд, який в'ївся в його шкіру, допомагає енерго- та теплозберіганню. Після деяких родичів залишилася тепла одежа: вовняні светри та поїдені міллю котикові