Читати книгу - "Сині двері зліва"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але набридло йому бути битим кожним зустрічним. Якщо отримувати, то від людини знаної, яку поважають. І став він до діда нашого головного героя ходити. Прийде у суботу ввечері, стане на ґанку і кричить:
— Василю! Василю, друже!
Вийде тоді друг до Романа, розмахнеться і як трісне його межи очі — той аж до клумби з незабудками й відлетить.
І так щосуботи. А коли діти підросли, став Роман пити ще частіше. Тож хоча і зняли вже діда нашого головного героя з головування у колгоспі, але приходити до нього Роман не припинив. Чи не щодня ходив він до діда, а той безвідмовно лупив Романа. Саме таким чином і стали в діда дуже сильними руки. Надзвичайна та сила передалася згодом нашому головному герою, разом із дідовими чесністю й порядністю. І хоч як мати не змушувала його часом іти проти власних принципів, він ніколи не міг собі такого дозволити, а якщо і міг, то у дуже маленькій кількості і в дуже незначних випадках, і силу свою застосовував лише у надзвичайних випадках.
…Стоп! Стоп! Тпр-р-р, зальотниє! А тепер повернімося на кілька століть… ну добре, не століть, на певний час. На певний час назад. Що сталося? Жив наш головний герой? Жив. Щось його не влаштовувало? Та, в принципі, все влаштовувало. Щось його гнітило? Померла його кохана. З'їли її свині. Погано. Відлежався, виплакався, місяць минув, третій, але ж все то якось забулося. Звичайно, рубець залишився — з ребро долоні. Далі? Він працював у лікарні, був поважною людиною і, у певних масштабах, відомою особистістю. Мав славу. Добру славу. Сенсу в житті, хоч і був християнином, щоправда, не бачив і ні в що не вірив. Медицина — це вам не іграшки, тут по живому ріжуть. Але головне, що столиця, з усіма її мерами та Ритами Львівнами, нашому головному герою, у принципі, триста років була потрібна, тобто не потрібна вона йому була триста років. Вийшло ж так, що наполягла матінка, наполягли сусіди, дядя Вітя навіть сумку подарував. Дорожню. І поїхав наш головний герой, приїхавши до того, що тепер було б добре, якби він влаштувався працювати у «швидку допомогу». Як там? 03? Ні, здається, вже 103. Неважливо, зрештою. Отож, стане він працювати на «швидкій допомозі», збагатиться досвідом, віддасть чимало сил, енергії, можливо, врятує не одне життя. А далі? Стане він лікарем? А сенсу? Який сенс бути одним з двадцяти восьми тисяч лікарів у цьому місті, якщо можна бути одним-єдиним у своєму селі? Плюс до того бути щасливим, мати господарство, корову, знову ж таки, кроликів. Питання.
Зрозуміло, що сенсу не було ніякого. Сенс — то для теологів і теософів, а життя — воно для людей. Звичайних людей: лікарів, учителів, майстрів там різних, водіїв. Чи існує ціль у їхньому житті? Питання. Отже, якщо немає сенсу жити в столиці, то тим більше його не буде і на батьківщині. Але, припустімо, він би знайшов той смисл. Оно діти — квіти життя. В цьому ракурсі страждання, постійні угноєння компостом, полив, підгортання, врешті-решт, просто необхідні, щоби квіти виросли здоровими і гарними, з духмяним повівом, як і належить квітам…
Але ж хіба не він, не наш головний герой, був найрозумніший і найкращий? Він. І найрозумніший, і найкращий. Значить, потрібна була лише самка, яка б народила йому сина. Ну, можливо, доньку. Неважливо. То яка тоді різниця, хто б йому міг народити? Валя, яку він і не знав, зрештою, чи Свєта, сусідка, онучка дяді Віті? Питання. Та у нього у селі таких валь було хоч греблю гати, як кажуть. Ну, добре, не гати і не греблю. Але чи потрібна вона була йому? Невже всім тим змістом переїзду до столиці була Валя? Невже одна, вибачте, піхва могла зруйнувати весь його затишок, усю теплість та захищеність утроби? І чи не краще було б повернутися назад, до рідної лікарні, й зажити у благополуччі та злагоді? Не краще…
Тепер повернемося назад, перестрибнемо цей певний час і опинимося у шкурі нашого головного героя, який закидає собі досить справедливі питання: а що люди скажуть? Що сказали б його односельці, коли б повернувся наш головний герой, так нічого і не досягти? Так і сказали б: що, зламався? Програв? Алес?
Алес.
А можна ж було б вистояти, видряпатися, прислухатися до матері і… по трупах, по трупах, до найсмачніших грушок, нагору…
— Алло!
— Алєу!
— Ніколай? Я такий радий тебе бачити, Ніколай! Тобто чути, — думки про дідуся перервалися.
— Що робиш?
— Чекаю.
— На кого?
— На щастя.
— На долю, на многая літа, чи як там?
— Ага. Я вам телефонував…
— Да, Рима казала.
— А що, ви з…
— Ох, новенький! Не баба — вогонь! Ну, це вже моє лічне. Вона про тебе розказала. Все розказала. Не бійся, новенький, прорвемося. А за те, що вцідив Львівні, тобі від мене персональне і велике вері гуд та дякую.
— Яблуко? — не дочув наш головний герой.
— Ага, і яблуко теж. Ти молодець.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сині двері зліва», після закриття браузера.