Читати книгу - "Сині двері зліва"

Він набрав номер і притис слухавку до вуха. Пі-і-іп, пі-і-іп, пі-і-іп, казала слухавка, але Ніколай так і не з'явився, тому наш головний герой не почув його збудженого та веселого голосу. Він уже збирався покласти слухавку, як гудки припинили своє жалісливе скавчання і почулося ледь вловиме шипіння.

— Алло! Алло! — закричав наш головний герой, розуміючи, що хтось таки зняв слухавку. — Алло! — повторив він.

— Алло, — сухо й обережно промовив хтось, і нашому головному герою здалося, що цей хтось, очевидно, був не Ніколаєм, а кимось кардинально іншим. Так кардинально, як бував свого часу тільки Рішельє.

— Це не Ніколай, — якесь розчарування промайнуло в голосі нашого головного героя. — Ви ж не Ніколай?

— Сусід! — раптом прокричало зі слухавки щось, і це щось виявилося Римою.

— Римо? — здивувався наш головний герой. — Ви? Чому ви?

— А чому ти? — справедливо закинула Рима. Ї ї питання можна було б перефразувати по іншому. Наприклад, «навіщо ти».

— Я… Ніколай. Ми тут… розмова у нас.

— А, — з байдужістю протягнула Рима. — Ми з Ніколаєм гульбенили всю ніч, а зараз він на виклик поїхав. Щось десь прорвало, і там без його порад не розібратися.

— Ясно, — промовив наш головний герой, і йому стало незручно, соромно й навіть образливо. Він відчув присмак якоїсь зради. Настільки якоїсь, що її неможливо було б навіть пояснити.

— Слухай, сусід, ти, цейво, я до тебе заходила вчора ввечері, а тебе не було. Я хотіла тобі коє-шо пояснити. Ти на мене не ображайся. Мені абсолютно пофіг, розумієш, пофіг. Це не я, це все мамка. То вони щось затівають, а на мене зла не тримай. Ти мені потрібен, як пень колоді.

— Ніколай? — чомусь запитав наш головний герой. Певно, фразеологізм такого плану, як її останнє речення, органічно звучав би з уст Ніколая. Все це певним чином наштовхувало на роздуми.

— Слухай, сусід, я завжди думала, що ти нормальний мужик. Тепер же мені здається, що за тобою домік Павлова плаче.

— Хто плаче?

— Який ти нудний, сусід! Давай, пока! А! Ще. Мамку мою не бійся. Вона тебе не битиме. Просто єйний характер такий. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Тоді давай!

І вона щезла, як, бува, щезають рідкісні види метеликів.

«Характер такий, — задумався наш головний герой. — У всіх у вас характери. Один я безхребетний. Як отой метелик».

І він, знесилений, упав на диван.

З'явилось велике бажання знепритомніти, але це йому не вдалося. Бентежні думки стосовно Рити Львівни навіть після втішливих слів Рими не полишали нашого головного героя, і він вирішив, що невеличка прогулянка районом неабияк збільшить шанси його занепокоєнню зменшитися у розмірах, а настрою — піднятися на кілька сходинок.

Як вирішив, так і вчинив. До цього часу сонце вже встигло сховатися у свинцевий накип, що зловісно, немов ядерна катастрофа, нависав над містом. У повітрі стояв незримий і майже нечутний гул. Так гуде зазвичай у голові при високій температурі. Довжелезний затор тягнувся з самого Подолу. Він починався десь на Верхньому Валу, далі тягнувся через усю Глибочицьку, простягав свій гуркотливий та горлатий організм уздовж Чорновола і закінчувався на кільці Севастопольської площі. Це був великий затор, грандіозний. Немов всесвітній потоп або виверження Везувію. Дивним було те, що він утворився в такий, у принципі, незатористий час, між одинадцятою та дванадцятою годинами. Біля кіосків та магазинів нікого не було. Всі стояли у заторі. Лише наш головний герой, втретє у житті піднявши комір, прогулювався вгору по Чорновола.

— Я бичок подніму-у, горькій дим затяну-у, — насвистував він пісеньку шкільної молодості, прийнявши рішення завернути на Андрющенка, де не так докучали безкінечні клаксони та смердючі вихлопні гази. Біля чорного в'їзду на територію дитячої лікарні він побачив кошеня. Це була маленька ангорка.

— Цуцику, — звернувся він до кішечки. — Ти змерз, цуцику?

Але цуцик не відповів, натомість притиснувся до холодної цегляної стіни і притис вуха.

Кошеняті було щонайбільше місяців із чотири. Воно було чисте і перелякане, немов інтелігент, що забрів до хуліганського кварталу. Наш головний герой підняв цуцика та запхав його під пальто.

— Цуцику, — звернувся він до нього. — Ти ж не проти, що я тебе так називаю? Знаєш, я тебе вже люблю.

Від слова «люблю» Цуцик випустив кігтики у светр нашого головного героя і простогнав зворушливе «няув».

— Давай я тебе нагодую, малий.

У кварталі від нашого головного героя маячив один з мережевих супермаркетів. Він швиденько рушив до магазину, а Цуцика лишив у камері схову, щоби той, не дай бог, не втік чи не замерз, як казав дід нашого головного героя, у драбадан. До речі, про діда. «Треба буде про нього подумати», — подумав наш головний герой.

Придбавши молока, дешевого корму для котика та дві пачки курячих пельменів для себе, наш головний герой дістав Цуцика з камери схову і під невдоволеним поглядом охоронця (схожого, за описом Івана Івановича, на того охоронця, якого іменують доктором і який ладью обзиває турою) пішов додому. Проходячи повз віконечко Корф, наш головний герой відвернувся і навіть не глянув у її бік. Він би з великим задоволенням набив Марії Федорівні ще одного синця, тим більше що досвід у цьому він уже мав неабиякий, але це вже було б розцінене як злісне хуліганство, і списати на самозахист навряд чи вийшло б.

У квартирі Цуцик заліз під диван і вилазити звідти навідріз відмовився. Він аргументував свою позицію незвичною атмосферою, а на додачу підтвердив це протяжним шипінням.

— Характер, — припустив наш головний герой, але налив молока у блюдце. — Захочеш — візьмеш, — сказав він Цуцику. — Хоч відігрієшся, і те слава богу.

Сказавши це, наш головний герой увімкнув телевізор. По всіх каналах, окрім національного, йшла реклама. Національний показував передачу про Києво-Печерську лавру. На цьому наш головний герой і заснув. Але не до кінця. До кінця заснути йому не давали думки про діда, який мав бути головним персонажем цього думання і про якого він збирався думати, стоячи в супермаркеті. Дід нашого головного героя був хорошим.

Такі діди насправді рідкість.

В нього були сильні руки і гаряче серце.

Ще давно, до народження нашого головного героя, дід був головою колгоспу. Це був добрий і чесний господар, який за все своє життя ніколи нічого не вкрав і ніколи нікому не заздрив. Дід набив свої руки за довгі роки щотижневих ударів по одній сільській фізіономії. Цю фізіономію звали Ромою. Його батько був циганом, мати — росіянкою, яких спочатку звів концтабір під славним містом Любліном, а потім закохав один в одного фронт, куди вони пішли одразу після