Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

Фон Вайгангу сподобались ці слова. Постукавши олівцем по столу, сказав:

— Німецька влада зацікавлена у відновленні комерційної діяльності у східних районах. Ваша ініціатива, мій друже, заслуговує схвалення. Ми вам поможемо, бо ваші справи сприяють зміцненню великої німецької держави. Звернетесь завтра до мого секретаря, він одержить належні інструкції.

Кирилюк підвівся, вважаючи, що аудієнцію закінчено. Та губернатор зупинив його ледь помітним рухом руки, запитав:

— Де ви мешкаєте?

Петро зрозумів: це — вияв надзвичайної турботи з боку губернатора.

— Поки що в готелі.

— Коли хочете акліматизуватись тут, — невдоволено насупився той, — підшукайте пристойну квартиру. — Подумав трохи й додав: — Я хотів би, щоб племінник мого давнього друга іноді відвідував мій дім. Це буде для вас найкращою рекомендацією, — сказав пихато, — і не зашкодить у ділових стосунках. Секретар вас повідомить…

Кирилюк попрощався. Ішов до дверей, знаючи, що губернатор дивиться йому вслід. Ступав повільно, хоч хотілося стрибати з радощів. І лише коли вийшов на вулицю і минув сквер, вистелений жовтим осіннім листям, усвідомив нарешті, — головні труднощі позаду, і він успішно склав найважливіший у житті іспит. Радів і не знав, що труднощі тільки починаються, але хто ж у такі хвилини зазирає вперед?

Городами Кирилюк пробрався до будинку Стефанишиних. На нього вже чекали Богдан з Катрусею, Заремба і незнайомий літній чоловік з вольовим, спокійним обличчям.

— Денис Васильович Ковач, — відрекомендував його Заремба. — Метранпаж нашої друкарні.

Петро з пошаною потиснув велику жилаву руку Ковача. Він знав: Денис Васильович, або просто вуйко Денис, як його всі називали, разом із Зарембою керує великою групою підпільників.

Богдан дивився на Петра сяючими від радості очима, ходив навколо, приказуючи:

— А ми тут мало не вмерли від хвилювання. Розказуй швидше, бо вже терпець урвався…

Петро розповів, намагаючись не пропустити жодної подробиці, про зустріч з губернатором. Передав навіть його інтонації і жести, вважаючи, що кожна дрібниця може мати значення.

По розповіді у кімнаті хвилину панувала тиша. Першим висловився Заремба:

— Ти, хлопче, сам ще не знаєш, яке діло зробив. Я й не припускав, що все так штудерно вийде.

Богдан поклав свою велику руку на Петрове плече.

— Але ж як бути з магазином? — запитав. — Ти, либонь, там пропадеш. Уявляю собі — Петро за прилавком!.. Вмерти можна…

— Треба буде — і ти станеш, — обірвав його Заремба. — Магазин слід негайно відкривати. По-перше, чудова явка, по-друге, Петрові необхідно завоювати авторитет у комерційному світі. Як ви вважаєте, вуйку Денисе?

— А що думає він сам? — кивнув той на Петра. — Йому діло починати, нехай і скаже.

— Свою думку я висловив самому губернаторові, — весело засміявся Кирилюк.

— То загалом, а докладно?

— Докладно теж продумав. На вулиці Капуцинів, у центрі міста, є пристойне приміщення з великою підсобкою. Там можна розташувати магазин. Торгувати не лише ювелірними товарами — у нас для цього пороху не вистачить, — а й різним мотлохом. Створити щось на зразок комісійного магазину. Думаю, я з цим упораюсь.

Ковач похитав головою.

— Я теж думаю — впораєшся. Тебе загнати на слизьке не кожному вдасться — про це-історія з ювеліром говорить. А от для чого все це, розумієш?

— Тут і дитині зрозуміло!

— Здається мені, йой, не зовсім зрозуміло. Працюватимеш у магазині, закрутиш комерцію, а вона тебе закрутить. І ойкнути не дасть. А нам треба, щоб і магазин був, і щоб ти… тобто Карл Кремер не був прикутий до нього, щоб для нього комерція була ширмою. Ось чого ти не збагнув, хлопче.

— Як же бути? — розгубився Кирилюк.

— Не така вже й складна ця проблема, — посміхнувся вуйко Денис. — Найдемо тобі помічників. Вони торгуватимуть, і треба, щоб з прибутком, — нам гроші знадобляться. Була в мене думка у підсобці друкарню розмістити, та Євген Степанович заперечує.

— Чому? — вигукнув Петро

— А ти не гарячкуй, — сказав Заремба. — Не хочемо, бігме, під удар тебе ставити. Сподіваємось, ти цінну інформацію збиратимеш. Вчора відповідь одержали на повідомлення про передислокацію танкового корпусу. Тобі подяка, розумієш! А за зошитом літак висилають. Ти можеш збагнути, що це таке?

Петро відчув, що почервонів.

— Коли ще косовиця, а ми вже сіно возимо, — мовив ніяково. — А якщо той зошит — мильна булька…

— Може, й так, — погодився Заремба. — А може, й ні. Але ж це така карта, на яку варто ставити.

Ковач закурив, попросив у Катрі попільничку. Поставила перед ним дерев’яну, різьблену гуцулами, і знов сховалась у куток, мерзлякувато закутавшись у темну вовняну хустку. Здавалося, дівчина дрімає, та Петро, спостерігаючи за нею, зрідка перехоплював її уважний погляд.

— А що скаже Катруся? — раптом запитав, бажаючи почути її голос, побачити, як гляне, блисне очима.

— А що казати! — знизала плечима Катря. — Все вже сказано. Мушу лише додати — починаємо велику гру і повинні все продумати, бо якась абищиця може зруйнувати все…

Ковач ходив по кімнаті, задоволено поглядаючи на дівчину.

— Овва! — підняв жовтий обкурений палець. — Сказала, як ножичком відрізала. А тепер, — глянув на годинник, — час закінчувати. Отже, відкриваємо магазин. Всю цю комерцію фінансуємо. Потік, — зупинився напроти Кирилюка, — мусите все робити самі. Це не основне, та, зважте, фірма повинна годувати не лише тебе. Для цього візьмеш двох помічників. Вони з’являться, коли владнаєш справу з приміщенням. Па роль: “Ми чули, пан торгуватиме не лише ювеліркою, а й хутром”. Відповідь: “З хутром нині справи кепські”. Люди надійні. Зв’язковими будуть Богдан і Катря. Майте на увазі, безпосередні контакти, — посміхнувся, — з паном Карлом Кремером заборонено. Все повинно йти лише через продавців. Попереджаю, жодних записок, пам’яток тощо. Про мене забудьте. Власне, все… Тепер — по домівках. По одному.

Першими пішли Ковач і Заремба. Петро ще посидів кілька хвилин. Богдан і Катря мовчали, мовчав і він, втупивши погляд у підлогу.

— Як на похороні, — усміхнувся Богдан.

— Ховати, друже, рано, — підвівся Петро. Підійшов до Катрі й побачив, як вона зашарілась. Богдан ніяково гмикнув і, буркнувши щось про чай, вийшов на кухню. Петро взяв Катрусину руку, зазирнув у чорні, зволожені очі, та сказати нічого не зміг. Відчував, вона чекає його слів, але…

Повернувшись до готелю, довго лежав із заплющеними очима і раптом відчув такий приплив ніжності до Катрусі, що ледь не схопився і не побіг на далеку темну вулицю. Потім побачив Лотту — вона сиділа на пухнастому килимі й плакала. Витерла сльози, лукаво усміхнулася йому і нараз показала язика. Петро хотів образитись, проте Лотта пригорнулась до нього, і він відчув, як заболіло в нього серце. Знав, усе це вже сниться йому, та серце боліло… Заспокоївся, коли вже