Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

Вона обняла Максима, повернулася і зникла у провулку. Ніколи більше він її не побачив.

…На сорокадення смерті Ольги Басараб, після поминальної відправи на цвинтарі, до Максима підійшла жінка з опущеною на обличчя чорною вуаллю, представилася Стефанією й назвала йому пароль для виходу на полковника Мельника.

На стрічі полковник вручив Безрідному револьвер і дав завдання вбити шефа інформаційного бюро комісара Юзефа Кайдана. Максим кілька днів вистежував слідчого Ольги Басараб і застрелив його, коли він виходив з парку Еллінського над став, що біля підніжжя Цитаделі. І про виконання атентату доповів полковникові. Тоді Андрій Мельник розповів Максимові про обставини смерті Ольги.

Після 1923 року, коли Антанта на Раді амбасадорів визнала Галичину частиною Речі Посполитої, польська жандармерія розпочала невтримну нагінку на УВО. У лютому 1924 року поліція вистежила явочну квартиру на вулиці Висп'янського, зробила обшук і знайшла пакет документів розвідчої референтури УВО із планами дислокації польського війська в Галичині.

Ольгу Басараб заарештували, тоді взяли і Андрія Мельника, обох посадили у в'язницю на вулиці Яховича — в сусідні камери. В'язні перестукувалися азбукою морзе, їх прослуховували, однак ніяких потрібних для слідства відомостей не дізналися: Ольга повідомляла полковникові про тортури, яких зазнавала від слідчого комісара Кайдана.

Сковував їй ланцюгом ноги, ставив сторчака, а підручні кати Кайдана били ув'язнену гумовими палицями по спині — був це так званий ППГ — polski promysel gumowy.

Ольга мовчала.

Застосовував «Парагвай»: зв'язаній жінці вливали до носа воду з чайника.

Не почули від неї й слова.

Викручував ноги, виривав обценьками живе тіло. Підключав до вух струм.

Ольга навіть не стогнала.

«24 лютого, — розповідав Максимові полковник Мельник, — я розшифрував у навальному стукові тривожне повідомлення катованої Ольги: „Прощайте, пане полковнику, я більше до вас не озвуся. Кайдан пообіцяв мені зробити „манікюр“ — голки під нігті. Цього я витримати не зможу“. Того ж дня вона повісилася на ґратах у своїй закривавленій сорочці. За кілька днів мене перевели в камеру № 7, де сиділа колись Ольга. Це теж був садистський засіб — у камеру смерті. І я прочитав видряпані нігтем на стіні слова: „За кров, за сльози, за руїну верни нам, Боже, Україну. Вмираю замучена. Помстіться за мене! О.Б.“»

За домовиною Ольги Басараб пішли тисячі людей на Янівський цвинтар. А за два місяці на тому ж кладовищі ховали комісара Юзефа Кайдана. На похорон зганяли українських гімназистів, а хто бойкотував погребения, того не допускали до матури. Польська громада не вшанувала ката: на цвинтарі біля могили стояли поліцаї, а ще студенти, які імітували клепарівських люмпаків — були одягнуті в жебрацьке лахміття.

І я промовив тоді зовсім по-дорослому, вислухавши страшну розповідь діда Максима:

«Але ж таки скинули вони потім жебрацький одяг із себе й одягнулися у військові мундири…»

Розділ дванадцятий

Мати і син

Я відсунув рукопис на край столика, читати далі було невміч — мартиролог, здавалося, не матиме кінця, й туск огорнув мене: що ж то за така наша доля, що в історичному календарі України майже немає побідних дат, та й перемоги раніше чи пізніше завершувалися поразками. І ми звикли вшановувати трагедії — самозабутньо, голосно, під акомпанемент похоронних дзвонів: національними святами стали для нас процесії за домовинами. І то ще півбіди: ми часто й могил не знаємо, не відаємо, де заховано останки наших бійців і провідців, і відправляємо панахиди не на гробах, а над усією землею…

На подіумі, чутно було, хтось промовляв, карбуючи слова: «Ви нас не уб'єте, у вас не вистачить КамАЗів і ампул з отрутою, разом нас багато, нас не подолати!» Я вийшов з намету, вже смеркало, снопи прожекторів освітлювали постать на сцені — був то наш кандидат у президенти, який вирвався із лабет смерті й не став ще одною жертвою в українському мартиролозі; світляні смуги, немов умисне, щоб бачили люди, промацували його колись вродливе обличчя, тепер спотворене паралічною гримасою й ґудзуватими набряками: життя перемогло, залишивши по собі відбитки смерті; а народ скандував прізвище кандидата, ніби закликав його до життя й перемоги — і вже ніхто не сумнівався, що переможцем стане муж, який он стоїть на сцені як символ нашої невмирущості.

Мітинг закінчився, а люди все ще не розходилися, наче боялися, щоб їхнє місце не зайняли інші маніфестанти й не потоптали таку ефемерну перемогу. Я стояв біля намету, до пальців добиралися зашпори, мені треба було зайти досередини й розкочегарити буржуйку, та я щораз то більше відчував себе випадковим гостем у Михайла, а надто у його сина, на якого чекав простелений на долівці матрац, і появи якого я побоювався: був уже впевнений, що Михайлів син — це той самий юнак, який потоптав синьо-жовту бинду й виціджував з уст скептичні репліки перед сценою.

Нарешті з'явився Михайло. Він покликав мене рукою до намету, похукав у долоні й тут же заходився біля пічки; мав добрий настрій і говорив до мене посміюючись:

«А я ще вчора знав, що переможемо… Ні, ні, я в політичні тонкощі не вникав, хоч сподівався, що Верховний Суд винесе справедливий вердикт: фальсифікація у другому турі виборів була надто прозорою й нахабною. Я ніколи не вдаю із себе пророка. Але явився знак… Знаю такого чоловіка, зрештою, всі його знаємо — це один із наших поетів, ідеальний боягуз і кон'юнктурник, який вибулькує на видноті тоді, коли справу зробили інші й жодних труднощів чи небезпек для нього вже немає. Діждавшись такої нагоди, він, немов гофманівський Цахес, випинається вперед, забирає ініціативу в свої руки й від свого імені оголошує ділові вінець або навіть звитягу… І ось учора цей полохливий, немов заєць, віршомаз вихопився на сцену, протиснувся поміж організаторами маніфестації, зафіксував себе в полі телеоб'єктива й почав вигукувати „Слава Україні!“ Він тицяв головному польовому командирові рукавиці — це, мовляв, для хворого кандидата в президенти, й співав надриваючись: „Разом нас багато!“ Досі ним тут і не пахло, й коли я побачив його, такого сміливця, на естраді, то зрозумів: якщо вже цей не боїться, то, напевно, немов точний манометр, відчув, що будь-які небезпеки позаду».

«Боюся, щоб такі випердки першими не скористалися з перемоги нашої революції», — сказав я.

«Цілком можливо, — мовив Михайло. І враз спохмурнів, глянувши на лежак, призначений для його сина, й проказав