Читати книгу - "Країна Ірредента. Злодії та Апостоли"

післявоєнному спокої: видобуває зі схованок сентиментальні гуслі, бо ж боїться заклику сурм. Вассіян… Не жадай чужого. Та як не будемо жадати чужого, то й свого не матимемо. Земля — живильниця національного духу, джерело нашої цивілізації. Опортунізм! Хлібороб нічого не бачить, крім хліба, й від цього тупіє. Японці не мають землі, зате мають незалежність!»

«Японці створюють найсучаснішу науку — то їхня земля, — втрутився Максим Безрідний. — Тому наша партія повинна абсорбувати якнайбільше вчених. А цього не зможе зробити ізольоване підпілля. Мілітаризм, який ігнорував освіту, завжди програвав. Я ось одружився з учителькою „Рідної школи“ Катериною Смоляк, людиною ніби аполітичною, але ж то вона, а не я, прищеплює учням наші революційні ідеї…»

«Максим має рацію, — сказала Марійка Донцова. — Майбутню націоналістичну організацію розбудує молодь — фермент інтегрального націоналізму. Але яким цей фермент буде без „Слова о полку…“, без Шевченка?»

«Я згоден з тобою, люба, певно що так, — здобувся на усмішку Донцов. — Але ж учителя потрібно ще виховати, це наше завдання: щоб заговорити про роль артиста, треба з того артиста зробити справжнього митця, який відчував би зміст слова, а не лише умів милуватися буквицею, з якої розпочинається строфа. Та ж ми зализали Шевченка, мов цілувальний хрест, а треба вміти показати його в образі національного сумління. А степ „Слова о полку…“ — то не лани золотої пшениці із жайворонками над ними, то простір, де вовки виють по яругах і лисиці брешуть на черлені щити! Ось як треба виховувати націоналіста-аристократа!»

«Тепер послухайте мене, — заговорив Дашкевич. — Я виснував з ідеології, яку проповідує шановний пан Донцов, ось що: примат волі над розумом, мета виправдовує засоби, готовність до завойовництва, перманентна революція і саботаж та терор, які знесилюють окупанта. Всі ці елементи так чи інакше мусять проявлятися у підпіллі, крім, звичайно, імперської сверблячки. Але у вашій ідеології немає місця для легальної боротьби. Для тих же учнів, яких виховує пані Катерина Смоляк. Адже не всі вони стануть членами ордену. І ми не сміємо заховатися в глибоке підпілля, бо поза нашою увагою залишиться більша частина народу, яка повинна годувати підпільне військо. А до такого чину треба люд підготувати. Тому я, залишаючись у підпільній організації, маю намір створити у Львові легальне товариство „Луг“ — резерв майбутньої Організації Українських Націоналістів».

«А я скажу ще й таке, — промовила Олена. — Ми повинні знайти в собі відвагу Данте — зійти в підземелля нашої минувшини й винести звідти наверх страшну правду для помсти».

«Таким має бути наш перший крок у майбутній діяльності», — сказала Ольга Басараб.

«А що ти скажеш, юначе?» — звернувся до Романа Максим Безрідний.

Роман довго мовчав, не насмілюючись висловити свою думку, й, ковтнувши спазму, промовив нарешті:

«Молодь повинна спершу вас почути, а потім у свій спосіб зреалізувати ваші мислі».

* * *

…Ми з дідом Максимом йшли перелісками й лугами понад Колодницею і Стриєм, віддаляючись від Підбужа й наближаючись до Ходорова.

Там, у старій хаті, чекала нас з вечерею бабуся Катерина, яка після арешту мужа замінила мені тата й маму, бо ж батька я майже ніколи не бачив: його неголене обличчя зрідка нахилялося наді мною, й зрідка я прокидався від знайомого й рідного подиху, який терпко пахнув міцним тютюном… А мама Марія після енкаведистської операції в Білогорщі, в якій загинув мій батько Остап, переховувалася від вивезення в Сибір то в брата в Роздолі, то в сестри у Бібрці. Мені здалеку пахла смачна вечеря, однак дорога була далека, й дідусь часто зупинявся, віддихуючись, — клята Колима витруїла його залізне здоров'я.

Цього разу ми востаннє гостювали у прадіда Пантели: був він подібний до святого Миколая — з довгою бородою й добрими очима — дідуган помер у дев'яносто літ. І мені ніяк не вкладалася в голові розповідь моєї мами про те, начебто Пантела був безбожником… Ну яким там безбожником, просто недолюблював попів, бо їх, як йому говорили, не вшановував й Іван Франко, а що прадід належав до Франкової радикальної партії, то й до церкви не ходив і водно говорив бабі: «Як умру, а ти приведеш попа, я мертвим схоплюся з лавці й прожену святенника!» Та ось прийшла до старого радикала Костомаха, заглянула йому в очі, і зрозумів тоді старий, що життя має межу, за якою існує невідомість, і, злякавшись її, покликав бабу й проказав: «Що було на землі, то видів, а що є там, ніхто не знає, то клич священика, най дасть мені розгрішення, бо як мою грішну душу не схочуть там прийняти, то куди подінуся?»

Цю потішну історію розповідала мені мама, коли я вже став дорослим, тоді я вперше усвідомив, що мій рід з діда-прадіда політичний, то й для мене, мабуть, не стелиться інша дорога в житті. А яка та дорога, я збагнув ще дитиною, й здалася вона мені і заманливою, і страшною…

Отож брели ми тоді з дідом Максимом придністровськими лугами, вертаючись від першого політика в нашому роду, й дідусь розповідав про долю Ольги Басараб, а на моїх устах терпнув солод від прадідового меду, гірчив, та до кінця не сполинів: тоді я вперше втямив, що переді мною простилається тривожне й невідоме, немов космос, потойбіччя, в яке треба входити без гріха за душею, бо тільки праведник зможе витримати призначене йому чистилище й залишити в людях добру пам'ять про себе.

…Пані Терміна подала на стіл вечерю, й коли гості вже пили каву, вихиливши по келишку коньяку, й почали ділитися пережитим, полковник Мельник підійшов до Ольги Басараб, узяв її під руку й, перепросивши товариство, зайшов з нею до сусідньої кімнати. Затрималися там недовго, а коли вернулися до столу, Ольга присіла біля Максима й промовила до нього упівголоса:

«Якщо ти зараз їдеш до Ходорова, я проведу тебе на станцію».

Ці її слова прозвучали, немов розпорядження, всі підвелися з місць і почали прощатися.

«Максиме… — промовила Ольга, зупинившись перед залізничним двірцем. — Ти, може, пам'ятаєш свої слова, сказані перед війною на комерсі в Українському городі: „Щоб плебеї змінилися на воїнів, мусить статися в нашому суспільстві вибух сорому…“ Та експлозія вже настала, дорогий мій друже, і відтепер ми змиватимемо із себе сором перемогами або смертю. Не біймося Безносої, вона не така страшна, як сором. А тепер слухай: ти, як керівник повітової екзекутиви УВО на Ходорівщині, матимеш часті зустрічі або, як мовлять підпільники, „стрічі“. Тож запам'ятай пароль: „сурма-алярм“. Якщо він зміниться, тобі повідомлять. А коли знадобиться зв'язкова між