Читати книгу - "Мати все"

– …Вдячна за твою слушну ідею, Лідочко, – сказала Іветта.

– Яку?

– Знайти дружину. Для Платона.

– Ні! – прошепотіла приголомшено. Не втримала язика, дурна!

– Що? – напружилася Іветта. – Не розумію тебе, Лідочко!

Відсунула чашку з чаєм, примружила очі.

– Чужа людина… – Ліда розгубилася, ніяк не могла вийти на добру для Іветти путь. – Хіба Платону потрібна чужа людина поряд? Як він сприйме її? Та повія… Що вийшло? Платона повинні оточувати рідні. Ти завжди так казала. І ти мала рацію, мамо.

– Ти помиляєшся, Лідочко, – спокійно відповіла Іветта. – Ось Ангеліна… Вона нам чужа?

– Ні.

– Тепер ти розумієш мою логіку?

– Але ж… тільки наша любов здатна подарувати Платону спокій і щастя.

– Так, – погодилася Іветта. – Тому ми завжди будемо поряд. І я, і Ангеліна, і ти, Лідочко.

Ліда почула головне. Кінець карантину? Нарешті! І мама, здається, погодилася з її аргументами. Чужих не буде! Слава Богу!

– А чому ти згадала про ту ідею, мамо? – запитала розслаблено.

– Бо за тиждень у твоїй кімнаті оселиться юне створіння на ім’я Раєчка, – відповіла Іветта. – Завтра, Лідочко, ми з тобою зустрінемося і я поясню, як треба поводитись у її присутності.

Ні. Ні й ще раз ні! Ліда вийшла з батьківської оселі у світанок. Пленталася вранішньою, чистою від людей і машин вулицею, провалювалася в кучугури – сніг у чоботи. Не зважала.

«Ні! – билося в голові. – Не хочу! Ангеліна правду каже – гріх. Платона підмовлю. Щоб і бачити її не схотів! Треба вигадати щось… Що… вона заразна! Чи дурна. Чи бридка. Бачити її не хочу! Продажне! За гроші ладне божевільному під бік! Ненавиджу! Ненавиджу всіх продажних і дурних! І мама… Розумна, мудра мама! Хіба вона не усвідомлює: щастя не купиш! Не винаймеш! Це те саме, якби вона і мені купила… чоловіка! Хіба я була б щасливою?! Ні! Проте – дарма я дратуюся. Хай привозить те нещастя. Нормальна дівчина й тижня в чотирьох стінах не витримає. Утече! Ото й буде мамі наука. А то бач що вигадала – забороняти мені в рідний дім приходити!»

Ліда плуталася ногами і думками, ніяк не могла збагнути: що найбільше дратує її в материній авантюрі. Дівчину шкода? Платона? Себе? Звичний світ руйнувався, і цього ясного зимового ранку Ліда не розуміла, яким стане новий – лихим чи добрим.

За квартал від свого дому, в подільському провулку, наштовхнулася на чорний целофановий мішок – валявся при стіні на тротуарі. З мішка визирнув волоцюга, гукнув сердито:

– Стій! Дай закурити!

– Закурити?! – Ліду аж тіпнуло від обурення. – А більше тобі нічого не треба? Ти подивись на себе? Чому ти тут валяєшся, як те сміття? У тебе є дім? Сім’я? Діти? Де твої діти, чоловіче? Блукають світом? І чому ти просиш закурити, ніби важливішого не існує?!

– Хочеш купити мені дім? – вишкірився той.

Ліда спантеличено озирнулася – ох, скільки ж безпорадно білого навкруги! Нема за що оком зачепитися. І людей нема. От можна цього невдаху вбити просто зараз. Чимось важким… І ніхто… Сміття, подумають. Схаменулася. Несподівано для себе присіла біля нього…

– У тебе був дім?

– Ну звісно. Я ж не в цьому мішку народився!

– І де? Чому ти не там? Чому тут?

– Тобі як – від початку? Тоді купи пачку сигарет, пляшку і чогось попоїсти, бо до вечора слухатимеш.

Ліда підвелася. Мовчки дістала з гаманця сотню, поклала в чорний мішок.

– Не хочу слухати. Свого вистачає.

Попленталася геть. Кілька кроків ступила, обернулася.

– Ти знаєш таке слово «віварій»?

– Це що? – запитав волоцюга.

– Ну, це… про нас. Про нас усіх… Ми всі – піддослідні. І ця велика клітка тільки для того, щоб інші… Зі своїх кліток… спостерігали за нами і тішилися, що нам зле, а ми тішилися, що і їм непереливки… Розумієш?

– Так, – збрехав щедрій пані. – Дуже красиве слово.

– Ти… піди кудись. Зігрійся, бо замерзнеш. Кінцівки відчуваєш? – врешті прокинувся в Ліді лікар. Згадала, що Вербицька.

– Слухай, іди вже куди йшла! – обурився чоловік. – Чи прямо скажи: скільки за твою сотню я повинен цю маячню слухати? Цілий божий ранок?

– А ти невдячний!

– Іди вже! Як тебе тільки чоловік витримує?! Мабуть, теж башляєш йому, щоби не втік!

– Він мене не «витримує»! Він мене любить! – вигукнула Ліда.

«Тільки би Стас не повернувся так само несподівано, як і мама, – молилася, підходячи до дверей власної квартири. – Хай би вже в кінці дня, як і обіцяв. Зараз прийду. Спокійно вип’ю кави, прийму душ, піду в клініку. Без зайвих розмов, пояснень і несподіваного сексу десь, де пилюку не збирали вже тиждень».

Відчинила двері й побачила на тумбі в передпокої білосніжне, певно, м’якесеньке, пухнасте іграшкове ведмежа. Оченятка веселі, примружені, язичок червоненький. На шиї шкіряний ошийник, а до ошийника прикріплена листівка. «Лідо! Коли я побачив це диво, то зрозумів – це ти! І я купив тебе таку. Стас».

Ліда підхопила пухнасте диво, обійняла. Господи! Прості ж речі, іграшка – не більше, а хочеться співати, сміятися, займатися сексом навіть там, де пилюку вже тиждень не збирали.

– Любий мій… – пішла до вітальні.

Чоловік спав на дивані. Поряд стояла нерозібрана дорожня сумка, із неї стирчали газети. Стас, певно, читав їх у потязі. Ліда обійняла чоловіка поглядом. Тихесенько поклала пухнасте ведмежа в крісло, хотіла присісти поруч зі Стасом, притулитися до нього всім тілом так гаряче, щоб прокинувся, та наштовхнулася поглядом на газетні заголовки… «Осінній марафон», «Гарячої води нема», «Убита повія навчалася на другому курсі університету». Убита повія? Ліда насторожилася. Десь вона вже читала ці заголовки. У маминому кабінеті. Точно. Обережно дістала газету, розправила і побачила фото білявої шльондри, що восени сиділа на Платоновому ліжку.

– Господи!

Кинула газету на підлогу, ніби й читати про вбиту – злочин. «Мамо, ну навіщо?…» – простогнала подумки. Злякалася. Та що це вона?! Як посміла навіть подумати, що мама причетна. Маячня! Мама правду каже: щось у Ліди з головою недобре. Думки жахливі. До чого тут мама?

Ухопила газету. Яке число? Осінь… За тиждень після бучі у квартирі Вербицьких. І що з того? Логічний фінал! А думки відчайдушні своє: «Ну навіщо дорікала мамі тим одруженням Платоновим? Ти ж завжди була на маминому боці! Мама не помиляється».

– Не помиляється, – прошепотіла збуджено. Обережно поклала газету, озирнулася на біле ведмежа.

«Стасе, Стасе… – подумала спустошено. – Хіба я така біла й пухнаста?»

Кава –