Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

– Я теж на службі, – сказав він. – Ну, гаразд, якщо ти за кермом – тоді я вип’ю. Сьогодні п’ять років, як дружина померла. Я, загалом, оптиміст, але чогось сумно…

Він відійшов до свого сейфа, відчинив. Там стояла пляшка «Смирнова» та пластмасовий стаканчик. Налив собі, випив і зачинив сейф.

Віктор сів перед столом майора, на якому, напевно, можна було знайти все, що завгодно, включаючи і зброю. Він, здавалося, принципово не наводив там лад.

Майор усівся на свій стілець. Довга спокійна розмова ні про що потягнулася в кабінеті. Минула година. У двері постукали.

– Відчинено! – крикнув майор.

– Товаришу майор, шефа не бачили? – почувся голос Занозіна до того, як двері відчинились. – А, ось ви де! – зрадів стажист.

– Хай тобі грець, – стомлено посміхнувся майор. – Ну хоч у цьому кабінеті не називай лейтенанта шефом! Чуєш?

– Так точно!

Віктор забрав стажиста у свій кабінет. Пробіг очима два аркуші, списані швидким хистким почерком.

Погляд зупинився на знайомому прізвищі: «Сибіров Рефат Абдулкаримович, номер 316». Працелюбний стажист навіть виписав паспортні дані.

– Молодця! Була б у мене зайва медаль – точно вручив би! – усміхнувся Віктор. – Гаразд, до завтра!

Потім він відвіз підхмеленого майора додому на Березняки і вже звідти попрямував до себе додому. Подивився на годинник – чверть на восьму. Згадав про святкову вечерю й натиснув на педаль газу. Промайнула думка про подарунок, але тут же згадав, що подарунок «від чоловіка» Іра вже отримала. Вирішив днями купити їй щось від себе, а не від людини з важко вимовлюваним «по батькові».

– Абдулкаримович, – повторив уголос Віктор. «Даремно він боявся, що я зламаю язик», – подумав він, згадавши, як Рефат знайомився.

27

Сахно анітрохи не засмутився, дізнавшись, що купив похоронний лімузин. «Мертвим мене на такій машині не повезуть, нехай хоч живим покатаюся!» – сказав він.

І вони каталися вже декілька днів. Робити особливо було нічого. Погода в Кобленці стояла спокійна – ні жарка, ні холодна. Вони навіть якось заїхали на гору, де масивними кам’яними стінами височіла над містом фортеця минулого століття. Ця поїздка трохи засмутила Сергія. Він зрозумів, що машина не така потужна, як виглядає. Але висоту вона подолала, хоч і важко.

– Вона ж не була розрахована на перегони з трунами, – сказав Нік.

– Зате яка показна, – заспокоїв сам себе Сахно.

Поважний похоронний лімузин жер бензин зі слов’янською жадібністю – йшло близько п’ятнадцяти літрів на сотню кілометрів по місту. Сахно якось увечері вирішив вивчити мотор, думав, що з бензонасосом щось не в порядку. Виявилось, що в порядку. Тоді він махнув рукою. Хай йому біс, однаково ж за бензин, як і за все інше, платив Нік.

У них у Кобленці з’явилось улюблене місце, яке відкрив Сергій. Воно називалося Deutshe Ecke – Німецький Кут – місце злиття двох річок: Рейну та Мозеля. Річки зливалися під гострим кутом, і на цьому вістрі суші за отим злиттям річок стежив величезний бронзовий канцлер Вільгельм.

Лімузин вони ставили за пам’ятником, а самі сиділи на лавці, дивлячись на воду. Майже не розмовляли. Сиділи, жували зроблені зі спільного готельного сніданку бутерброди та запивали їх колою або пепсі.

Двічі Сахно сам зривався серед ночі покататися по нічному місту, і це викликало у Ніка принаймні здивування. Він навіть трохи заздрив Сахну, який, не знаючи німецької, почувався в місті, як риба у воді. Ніку, що говорив по-німецьки, в Кобленці не було так затишно, як його напарникові. Він уже починав помалу нервувати: гроші потихеньку танули, а до них у готель ніхто не приходив. Якби не дружина з Володькою, котрі застрягли з його милості в Саратові, він би, звичайно, турбувався менше. Але ж вони чекали від нього звісток. А він міг подати звістку тільки після того, як доручену йому справу буде завершено, і він сподівався, що заробить таким чином і на повернення в Київ, і на квартиру, в яку їх можна буде відразу викликати.

Минув іще один день, і Нік порахував марки, що залишилися, – тисяча сімсот п’ятдесят. Начебто і немало, але ж і готель у них досі не оплачений. Значна частина грошей пішла на бензин.

Нік після сніданку підійшов до готельного старого, який, незважаючи на свою явну нелюбов до Сахна, до Ніка ставився непогано. Запитав, скільки вони вже заборгували за готель.

– Дев’ятсот шістдесят марок, – відповів старий, поклацавши клавішами комп’ютера.

Нік згадав про картку, отриману від Івана Львовича. Попорпався в кишені, дістав і показав старому.

– «Амерікен експрес?» – придивився старий. – Звичайно, нею за все можна платити.

Нік розслабився. Міг би і раніше про картку згадати, заощадив би час, витрачений на перерахунок купюр у коричневому конверті.

– Ну що, їдьмо? – підійшов до нього у фойє Сахно, тримаючи по два загорнуті в серветки бутерброди в кожній руці.

– Куди сьогодні?

– Спочатку заїдемо в один райончик тут неподалік, а потім махнемо за місто.

«Райончик неподалік» виявився брудним передмістям кілометрів за двадцять від центру міста.

Сахно зупинив лімузин біля якоїсь церкви й попрохав Ніка почекати кілька хвилин. Сам пішов по вузькому провулку, заповненому сміттєвими баками.

Нік здивувався. Раніше сюди вони не приїжджали, значить, Сергій бував тут сам. Тільки що йому тут робити, не знаючи мови?

Через кілька хвилин він повернувся знервований, сів за кермо і рвонув із місця, пошепки матюкнувшись.

– Що таке? – запитав Нік, але відповіді не дочекався.

Вони їхали неширокою гладенькою трасою крізь ліс. Сосни, що росли обабіч дороги, нагадали Ніку про Кончу, про маленький затишний будиночок під Києвом. В пам’яті зринув і великий триповерховий будинок, де поїли його кавою Валентин зі Світланою. Вони згадалися з особливою теплотою, і він подумав, що недаремно випадок організував його уранішню зустріч із Валентином на березі затоки. «Випадок – бог життя!» – зринула в нього в голові колись почута фраза.

Сахно загальмував, розвернувся, перекривши на хвилину дорогу лімузином. Завищав гальмами новенький «мерседес», але Нік, стурбовано поглянувши на його водія, побачив, що той абсолютно спокійний. Ні тіні роздратування. Зустрівшись поглядом із Ніком, кругловидий літній німець привітно кивнув.

«Напевно, подумав, що ми заблукали і спізнюємося на похорон», – вирішив Нік.

Вони повернулися до готелю. Настрій у Сахна був кепський, але він нічого нікому пояснювати не збирався. Це Нік уже втямив. Однією з рис вдачі Сахна була якась природна потайливість. Він начебто й не стежив за своїми словами, поводився аж надто розкуто, навіть по-хуліганськи, але при цьому нічого про себе, про своє минуле не розказував. А Нік і не