Читати книгу - "Покров"

— Ох, чує моє серце: щось у них неладне!

Заспішила за підмогою: стукнула у двері сусіда, беззубого матюкальника Феді, що той мав сорок вісім років життя, вчений ступінь із філософії, інвалідність третьої групи, хронічний алкоголізм і скептичне серце.

— У Ярка щось надто тихо… І дівчина… Чи є?

— Може, повиздихали, врешті? — Федя в прикрощах. Приклав вухо до дверей «фольксвагена»: і заносить же холера сюди молодих… Аніта винувата. Аніті все грошей мало. Дві кімнати в комуналці має: найбільшу двадцятиметрову і найменшу, що у ній і одинадцяти метрів не стане. У великій сама розкошує, малу здає — та все студентам голодним, а ті на кухні з Федіної каструлі гарячі макарони руками виїдають, хай би їм всі пальці попекло! Аж одного разу Федя ледь порожню каструлю Аніті на маківку не надів: дивися, училко, що твої квартиранти витворяють! А тій байдуже — каструлю віджбурнула, зі студентами розпрощалася, та Федя й обмити гарну новину не встиг — невдовзі в кімнатці оселився Ярко. Застряг надовго, розлив по комуналці таку весну — не врятуватися, аж Федю своїми ендорфінами потруїв, бо ж від чужих ендорфінів тільки заздрість. І все Яркові в кайф! Двері перефарбував на небо, причепив до них кругляшок «фольксвагена», знамена ті щодня вивішує… А тепер, виходить, двійко їх тирлуватиметься під боком?

— Прапор треба перевірити, — запропонував на свою голову, бо його вікно поряд із віконцем Ярка. Аж самому цікаво стало, що за стяг нині той божевільний виставив, бо ж все у нього зі значенням. Висунувся зі свого вікна — у мордяку вітер снігом. Скосував очі на віконце сусіда — японське знамено тріпоче.

— Японське? Бути не може! — не повірила Аніта Станіславівна. Виперла свої сто кіло на хиткий Федин табурет, грудьми на підвіконня, шию скрутила — так і є!

Похнюпилася, опустилася на табурет, аж Федя почув, як той під Анітою стогне.

- Ідіть уже до себе! — буркнув. — Якось усе утрясеться.

— Дарма легковажиш, Федю, — відказала стара вчителька. — Через любов теж помирають. Моя бабуся Анастасія Іллівна, Царство їй небесне, у вісімнадцять років захопилася символізмом і модернізмом… На тлі революційного оргазму мас. Усе декламувала Брюсова: «Где же мы?! На страстном ложе иль на смертном колесе?» Через ті вірші матросик у неї закохався. Павло такий собі. З пролетаріату… «Жити без тебе, Анастасіє, - каже, — не можу». А вона йому: «У вас єдиний вихід, Павле… Не живіть!» Символістка хрінова! А матросик — під козирок. Зашморг на шию і — до Бога. Записку тільки і лишив: «Помираю за щастя світового пролетаріату за велінням незрівнянної королеви серця мого Анастасії». Ледь не розстріляли бабусю мою через ту записку. А ти кажеш…

— Так морячок не через кохання помер. У мистецтві не шурупав, йолоп! — відповів Федя і вже намірився розвинути тему гуманізації освіти, та у двері постукали.

Аніта злетіла з Фединого табурета — той відкинув копита і поліг без жодного рипу.

Мар’яна не відразу второпала, про що саме товчуть їй на порозі сива вчителька і алкоголік у спортивних штанях.

— Мар’яно… Як надумаєш ще колись зникати, то хоч лиши мені свій мобільний, — шепотіла Аніта. — Про всяк випадок, бо в мене нерви!

— Табурет! Як підрубаний! Геройськи! — горював Федя. Ухопив Мар’янину дорожню сумку, затягнув у коридор. — Мовчки! І не рипнув!

— А Ярко вдома? — знітилася Мар’яна.

— От! — сказав Федя. — І мовчить… Японське знамено за вікном. Біда…

Мар’яна штовхнула сині двері зі значком «фольксвагена»… На вулиці — сірий день, у кімнатці — ніч: цупка портьєра намертво припала до вікна, ані промінчика. Мар’яна завмерла біля порожнього матраца, покритого ліжником: а Ярко де?…

Усілася на матрац у куртці, чобітках, із сумкою. Роззирнулася безпорадно і… дихати забула: при стіні біля файного туалетного столика на підлозі сидів Ярко. Спокійний, нерухомий. «Він… мертвий?!» — жахнулася Мар’яна. З матраца на коліна, поповзла до Ярка. Наблизилася впритул, завмерла, вгледілася: дихав ледь помітно, дивився на неї насторожено, наче намагався приховати щось дуже важливе, та погано вдавалося.

— Мій ти… — аж схлипнула. Обхопила обома рукам. Припала до Яркових грудей: обціловувала плечі, шию, щоки.

Обійняв — і потонула. Цілувала принадливі припухлі вуста, здирала з себе куртку, чобітки, кофтину, джинси — тріщали, рвалися. Не помічала: хлопчик ти мій божевільний… До матраца так і не дісталися.

Коли збудження схлинуло відпливом, залишило краплі поту на скронях, шиях, спинах, Ярко підхопив голу Мар’яну на руки, обережно поклав на матрац.

— Відпочинь… — прошепотів, укрив ліжником. Й ані слова: де була, чому повернулася. Нема в Ярка запитань? А в Мар’яни — повно, аж дах рве.

— Чому… японський прапор за вікном? — припіднялася на лікті.

Усміхнувся ніяково. Ліг на матрац поряд із Мар’яною, взяв її руку — дивився на стелю.

— Знак.

— Поясни.

— Самотність — то японське сонце. Гаряча душа в безмежному байдужому білому просторі.

— Світло не впускав…

— Не рятувало.

— Від чого?

— Не знав… Що без тебе так важко дихати.

— Помер би без мене?… — чи то поцікавилася, чи то підштрикнула.

Відпустив Мар’янину руку, підвівся.

— Ні, - сказав. — Навіть самотнє японське сонце в білому мареві не губиться…

Підтягнув Мар’янину сумку до вішака — знімав із нього свої джинси, сорочки.

— Одяг твій розкладу.

— Не треба! — Мар’яна підскочила на матраці — гола, розгублена.

Ярко завмер, дивився насторожено, читав кожен сумнів у Мар’яниних карих очах.

— Сама! — мовила. А збиралася ж про светр, потяг на Дніпропетровськ… Навіть хотіла попросити, аби Ярко допоміг важку сумку до залізничного вокзалу доперти.

— Добре, — погодився буденно. — Піду до Аніти, зайвих вішаків попитаю.

У вузенькій, як «фольксваген», кімнатці, за вікном якої вже майоріло українське синьо-жовте знамено, Мар’яна механічно виймала з сумки речі, складала на матрац, ошелешено намагалася знайти хоч якісь точки відліку. «Що я роблю? Я… вже не їду? — губилася. — Здуріла остаточно? То біда! Я ж не малолітка зелена, знаю: всі сни розвіюються… Всі! Навіть після найпрекраснішого сну доведеться прокидатися, а то боляче!»

— Нащо то мені? — прошепотіла, глянула на гірку речей: кофтинки, білизна, файна прозора туніка, косметичка з арсеналом кремів, пудр для краси, зубна щітка, домашні капці… І люстерко на ніжці, яке взяла з батьківської хати на Воскресенці. І два комплекти постільної білизни, які мати всучила. І Полин подарунок — улюблена чашка з мухою на ручці.

— Хотинський увесь мій мотлох у сумку увіпхнув, — допетрала раптом. — У лофті й шпильки моєї не лишилося… — почервоніла, наче щойно коханець їй по щоках ляпасів — а на, на!

Рознервувалася, і ну речі назад до сумки пхати: не поїде до Дніпропетровська,