Читати книгу - "Покров"

на мене вбив, светр дав, а я… Вибачуся. Поясню… Ні! Не стану нічого пояснювати і вибачатися — подякую… Може, поцілую божевільного, бо він — ненормальний, чокнутий… класний! Дитина! Намалював собі світ і живе в ньому. Так не буває…»

Ярко стояв біля церковної огорожі. Побачив Мар’яну, заспішив назустріч. Обійняв.

— Додому?

Вона вже хотіла кивнути — так, та в сумці задзеленчав мобільний. Справжній мужчина Хотинський роздратовано нагадував про себе.

— Знаєш… Ти — кльовий! Чесно! — знічено пробурмотіла Мар’яна. — Вибач…

І галопом. У вчорашнє.

Пафосний лофт зустрів так байдуже, Мар’яна аж згадала тата: любив Валентин Озеров поезію Бродського, і коли мати бурчала — в хрущовці меблі старі, нікчемні, - обіймав її за плечі і цитував:

Я обнял эти плечи и взглянул

на то, что находилось за спиною,

и увидал, что выдвинутый стул

сливался с освещенною стеною.

Был в лампочке повышенный накал,

невыгодный для мебели истертой,

и потому диван в углу сверкал

коричневою кожей, словно желтой.

Стол пустовал. Поблескивал паркет.

Темнела печка. В раме запыленной

застыл пейзаж. И лишь один буфет

казался мне тогда одушевленным.

Но мотылек по комнате кружил,

и он мой взгляд с недвижимости сдвинул.

И если призрак здесь когда-то жил,

то он покинул этот дом. Покинул…

— Вірші про меблі?! — психувала Ада.

— Про нас… — усміхався тато. — Ми одуховлені, і наш дім теж дихає разом із нами. Ми підемо, а дім залишить спогади про нас…

А лофт не дихав! Дивився на Мар’яну мертвими очима, наче нагадував, як легко усміхалося їй у комуналці на Рибальському острові.

— Де ти була? — Хотинський уже протверезів. Вештався по лофту — набундючений, злий.

Мар’яна скинула куртку, Ярків светр, лишилася в прозорій туніці.

— Ось… Нарядилася, — язик молов, наче не Хотинський — вона на вечірці набралася в зюзю. — І поїхала пригод шукати. У метро познайомилася з хлопцем, переспала з ним… Без презерватива! Ну, і все.

Хотинський завмер. Увіп’явся в Мар’яну ошелешеним поглядом. Знизала плечима, мовляв, всяке в житті трапляється, кивнула на вино, сир.

— Святкувати не будемо?

— Що?! Твою зраду?

— Можна і зраду, — всілася до столу, понюхала сир. — Борщу би, — усміхнулася.

Хотинський отетерів, вирячив очі, роздивлявся Мар’яну з подивом. Присів поряд, набульбенив у келих вина, підсунув до коханки.

— Випий і прийди до тями! Бо ці дурні жарти роблять тебе вульгарною! Стаєш схожою на нашу консьєржку Тамару! І вдяглася, як консьєржка! — уже взяв себе в руки. Говорив насмішкувато, презирливо. — Може, тобі тут наскучило? Потягнуло в безпонтовий лайф на узбіччі?

Мар’яна зіщулилася, протверезіла. Страх прийшов.

— Ні… - прошепотіла. Прикрила руками туніку на грудях.

— Думаю, то доля, що завтра тобі в Дніпропетровськ їхати…

— Чому?

— Побудемо деякий час нарізно. Подумаємо про наші стосунки.

— Я тебе засмутила?

— Ти мене дуже засмутила!

Мар’янине серце рвалося сказати: «Вибач, благаю», та клятий язик ніс своє.

— Я не хочу їхати в Дніпропетровськ!

Хотинський насупився, задумався на мить.

— Тобто… Ти мене кидаєш?

— Навпаки! Хочу разом із тобою зустріти Новий рік! Як зустрінеш, так і проведеш. А я мрію бути з тобою… Все життя!

Хотинський уважно глянув на Мар’яну, раптом усміхнувся, обійняв коханку.

— Хочу тебе… — прошепотів на вушко.

Мар’яна… не попливла. Завмерла в обіймах Хотинського.

— Добре… — прошепотіла слухняно.

— То випробування! Звичайне випробування долі, - бурмотів Хотинський, відробляючи секс добросовісно, як домашнє завдання.

«Чому він завжди під час близькості мені щось втовкмачує? — байдуже думала Мар’яна. — Як то у нього виходить? Такий він… багатогранний!»

— Якщо хочеш бути зі мною все життя, маєш зробити щось для того, — Хотинський продовжував рухатися і навіювати. — Наприклад, поїхати в Дніпропетровськ, скоріше знайти нащадків Дорошів по лінії Самійла. Я ж не влаштовую істерик. Я роблю все для того, щоб ми були щасливими. Речі твої зібрав. Потяг завтра о 17.40.

— Завтра яке число? — Мар’яна услід за Хотинським переключилася на ділову хвилю, забувши зображати неземне збудження.

— Двадцять! Сьоме! — у ритм рухів відповів Хотинський.

Двадцять сьомого грудня 2013 року о десятій ранку коханець висадив Мар’яну біля історичного архіву, поставив поряд із нею повну дорожню сумку.

— Бездоганний план, — сказав. — До п’ятої вечора можеш попрацювати в архіві, потім прямо звідси — на вокзал. На жаль, не зможу тебе провести — шеф на вечір нараду призначив.

Мар’яна спробувала підняти дорожню сумку.

— Ти… всі мої речі сюди спакував?

— Золотце… Ти ж не на один день їдеш.

— А раптом я за день зрозумію, що в Дніпропетровську шукати марно? Нащо ж мені там сидіти?

Хотинський усміхнувся з прикрістю: мовляв, скільки можна дурних запитань?

— Мар’яно! Ще раз! Усе по порядку! Не поспішай, шукай ретельно! Номер у готелі для тебе замовлений на десять днів. Зворотний квиток — на шосте січня. Сьомого відсвяткуємо і Новий рік, і Різдво. А якщо ти ще й привезеш гарні новини…

— У мене немає грошей… Узагалі. Я на весь аванс… нарядилася вчора.

У Хотинського вистачило характеру не психонути. Мовчки дістав із гаманця гроші, взявся рахувати, плюнув, віддав усе Мар’яні.

— Шість тисяч… Усе-таки свято. Замовиш у номер стриптизера і шампанське, — не витримав, штрикнув. Глянув на неї прискіпливо, наче чекав — заллється червоним, засоромиться, із відчаєм спитає: «Навіщо ти так зі мною?!»

Вона мовчала.

— То я пішов?…

Мар’яна вхопила коханця за руку:

— А ти ж як тут, сам?… Як святкуватимеш? Приїжджай до мене!

— Тридцять першого ще працюватиму… А потім буду вдома. Наллю собі шампанського, зв’яжемося по скайпу… І якщо у твоєму номері не буде стриптизера, привітаю тебе рівно опівночі… - поцілував Мар’яну в чоло. — Удачі, золотце. Добудь нам такі новини, щоби ми потім усе життя розкошували.

Хотинський поїхав, вітер упереміж з дощем і снігом гнали з вулиці — Мар’яна сиділа біля історичного архіву на повній дорожній сумці, дивилася в сіре небо, ніяк не могла зрозуміти: що ж так муляє?…

— Светр… Светр маю встигнути до від’їзду віддати! — підхопилася, махнула таксі: — На Поділ.

Скільки їхала, стільки набиралася радості, наче кожна мить, що наближала до Ярка, кидала їй ту радість жменями: на тобі, дівко, волі! На!

«Хоч би вдома його застати», — подумала.

З коридору комуналки до мертвої тиші в кімнатці зі знаком «фольксвагена» на дверях стривожено прислухалася сива вчителька-пенсіонерка Аніта Станіславівна. Ох, не подобалася їй та тиша… Крутнулася на кухню, поставила борщ на вогонь: поки закипить, — встигне дурних врятувати, бо ж не може того бути, щоб учора Ярко таку гарну дівчинку в дім привів, а зранку —