Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

залишиться затьмареним. Не лише через зіпсоване відкриття магазину та спробу самогубства Сесіль, але й через мамину сварку з Франком. Попервах ніхто не надав їй особливого значення: моє спонтанне зникнення відвело увагу від сутички. Навіть якби то був найсерйозніший їхній конфлікт, усі незмінно вірили, що все налагодиться. Дурнувата суперечка, як то часто буває серед своїх: трохи напруги, дрібка нервів, щоденна втома, тон, що підвищується, негарні думки, безповоротні слова, в які усе одно не віриш, та врешті «вищий момент конфлікту» із третього акту. Що мама, що Франк наділені категоричним характером із незначною схильністю до поступок. З того злощасного дня вони не розмовляли і не бачилися наступних двадцять п’ять років. Упродовж безжально втрачених років вони неодноразово повертали спомини того дня та запитували себе, чому та як так сталося і чи фатальна дріб’язкова сварка вартувала безповоротних наслідків. З роками вони навіть не змогли пригадати зав’язки. Цікава штука наша пам’ять: погані спогади вона стирає, залишає тільки хороші. Двадцятьма роками по тому в одній із розмов тато поставив мені те саме запитання. Він забув причину конфлікту. Мені довелося докласти зусиль, щоб самому пригадати. Якби ж вони тільки знали, то неодмінно б помирилися. Але майбутнє нам не відоме. Ми живемо сьогоднішнім днем. Мамині копійчані прорахунки обернулися катастрофою. Відкриття магазину планувалося як святковий і багатообіцяльний для родини день. У результаті він запам’ятався як день, коли прегарна будівля дала тріщину.

17

Ось уже сім років, як Ігор Маркіш мешкав у Франції. Обставини втечі з Ленінграда він не обговорював. Думаю, вони були такими самими, як і в решти: політичні мотиви. Коли я зачіпав цю тему, він кидав мені стриману посмішку. Саме вони з Вернером Толлером заснували Клуб. Правили за довідкове бюро адміністративних формальностей. Усі вони виношували спільну ідею фікс: легалізуватися, не попастися на банальній перевірці документів, не бути депортованими, нарешті розібрати валізи, залишити минуле позаду, зажити новим життям, знайти роботу. Як правило, тут усі цим марили. Лишень той, хто ходив по глевкій землі, здатен сповна осягнути повсякденний страх біженця, який, урятувавши свою шкуру, тепер змушений боротися проти загадкового ворога: чиновника префектури. Не раз лунали суперечки, у якій же країні відповідні адмінустанови найприскіпливіші, непередбачувані й узагалі кошмарні. Кожен патріотично захищав свою державу, гарячково відстоюючи малопочесне звання найбезглуздішої системи управління у світі. Вони безперестанку несли якісь небилиці, свідками чи то жертвами яких вони стали: довести, що ти не помер чи, скажімо, що ти випадковий однофамілець ворога народу, або що ти не розшукуваний підозрюваний, — словом, таких історій їм ніколи не бракувало. Зрештою зійшлися на тому, що найжахливішим був російський режим. Якийсь чех розпочинав із божевільної історії, яка йому дорого коштувала, за ним естафету перехоплював поляк чи угорець. Леонід Кривошеїн з усією серйозністю розповів, у яку чудернацьку пригоду вскочив:

— Одного разу я опинився в одній камері зі ще двома росіянами, які не могли второпати, за що їх так. «Я, — сказав киянин, — запізнився на п’ять хвилин: мене звинуватили в саботажі». — «От я, — пояснив новгородець, — прийшов п’ятьма хвилинами раніше: мене звинуватили в шпіонажі». — «А я, — запевняв Леонід, — прийшов вчасно, і мене звинуватили в носінні західного годинника».

Усі вибухнули сміхом. Леонід стверджував, що то не жарти, а правдива історія. І на підтвердження показував свого годинника «Ліп Презідент»[73] зі збільшуваним склом, якого йому подарували під час пересадки в Парижі на рейсі Москва — Лондон. Де Ґолль та Ейзенхауер носили такі самі. Його злегка зачіпало, що ми не одразу вірили. Це була частина гри. Леонід не припиняв жартувати. З ним неможливо було зрозуміти, де правда, а де вигадка.

— Ти маєш нас за геть слабких, — бовкнув Тібор. — Та тебе ніколи в житті не арештовували. Навіть не знаю, ти цар брехунів чи цар дурнів.

Леонід умить змовк, вихилив склянку та глянув на Тібора палкими очима.

— Якщо ще хоч раз назвеш мене так, я тебе вб’ю. Клянусь. Я задушу тебе оцими руками. Повір, це не на публіку.

Але «Золоту пальмову гілку» за абсурдність поза конкуренцією журі знавців таки присудило Томашу Заґеловскі, що працював журналістом у «Трибуні люду» до того, як отримав заслужене звання першокласної жертви польської системи.

Його викликали в мерію свого кварталу в передмісті Варшави. Пильна держслужбовиця спитала, хто він такий. Він назвався, а вона обізвала його самозванцем. Справжній Томаш Заґеловскі вже три місяці як сидить у державній в’язниці в Бялоленці. І тут Томаш зрозумів, що поліція помилково арештувала якогось нещасного, що марно клявся у своїй безгріховності та називався Пйотр Левінскі. Сталося жахливе непорозуміння: справжній Левінскі був праведний комуніст. Томаш уже був подумав, що йому кінець, аж раптом чиновниця не встояла перед його шармом (він мав себе за незрівнянного красунчика) і викрила йому подробиці арешту Заґеловскі. Останній, як виявилося, визнав провину та був засуджений до десяти років тюрми за зраду! Томаш викрутився, наплівши, що він і є реальний Пйотр Левінскі. Просто час від часу він називається Томашем Заґеловскі. Бо живе в його домі та спить з його дружиною. Чиновниця завагалась, але меткий Томаш вивалив залізний аргумент:

— Якби я був Томаш Заґеловскі, то хіба б ви повірили, що я саменький до вас прискакав, до всього будучи зрадником? Ну погляньте на мене: невже я схожий на ідіота, який полізе в пащу до вовка?

Їй було нічим крити такий беззаперечний довід. І щоб уже точно засвідчити свою особистість залишилося принести з дому документи. Звичайно, чиновниця його відпустила. Чим він і скористався, щоб утекти що було духу, маючи тільки ті речі, що на собі. Прибувши до Франції, Томаш написав листа польським можновладцям, де викрив їхню помилку. Він не знав, чи спричинив цей лист якісь наслідки. Члени Клубу були переконані, що його ініціатива нікому не допомогла.

Владу лякають власні осічки, через які можна втратити репутацію. Як влучно постеріг Жан Пачковскі, колишній варшавський адвокат: коли вирок озвучений, другий шанс не надається, це безповоротно, особливо в комуністичній країні. Ця історія мене насправді злякала. Я міг лишень уявляти собі нещасного Пйотра Левінскі, не тільки засудженого за чужі помилки, але й відтоді безіменного. Я геть не міг зрозуміти, чому він зізнався в чужих злочинах. Ігор пояснив:

— У нас підозра рівноцінна впевненості. Базовий принцип режиму. Ти винуватий, бо ти під підозрою. Отже, Пйотрові було в чому собі дорікнути.

— Він був невинний!

— Цього замало. Потрібна хоч крихта везіння. Нам усім її забракло. Пйотру теж не пощастило.