Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

class="p1">Після епічної втечі з Польщі Томаш улаштувався продавцем у магазин одягу на Єлисейських Полях, де непогано заробляв. Завидний красень, завжди елегантний, Бог свідок — ще той спокусник, щонеділі він тягався по дансинґах вулиці Де Лаппа і не гребував нагодою повихвалятися своїми недільними коханками, хоча ніхто його так ніколи з жодною і не бачив.

Згідно із загальноприйнятим твердженням, у порівнянні зі східними країнами французька система управління була зразком прозорості та простоти. Але горе тому, хто стикнувся з прихованим ворогом, що зачаївся в гущі адміністративного лісу: кожен комуністичний чиновник ненавидів зрадників, що дискредитували співдружні держави, головним чином СРСР — батьківщину всім вдоволених трудящих.

Найвищою метою, чарівним сезамом було присвоєння статусу політичного біженця. За логікою, якщо ти перебував по той бік залізної завіси, як-от вони, то отримати цей документ було найлегше. Якби не одна маленька непередбачувана й нездоланна перешкода: падлючий Патрік Руссо — єлейний завідувач відділу надання політичного притулку. Його тепла усмішка — справжнісіньке лицемірство, а співчуття — холодна зброя, якою легше вас знищити. Якось Володимир піймав його за читанням «Юманіте» за стійкою сусіднього бістро. Той спершу розгубився, але таки заявив, що справжніми політемігрантами можуть називатися лише іспанці й португальці, бо в них панує фашистський режим. Цей гімнюк умисне притримував чи відкидав справи вихідців зі Східної Європи. За його словами, так країни позбувалися набридливих злочинців та всіляких асоціальних типів. Щоразу бракувало якогось папірця, чи штампу, чи довідки — і ось, після безкінечної біганини кабінетами, сподіваєшся, що справа нарешті зрушить. Але ні. Загубився чи то прострочений один сертифікат — і знову на старт. Руссо навіть примудрився вивести із себе флегматичного Павла Цибульку, що мало його не задушив, якби не присутність Ігоря. Руссо вимагав картку цивільного стану, яку біженець ніяк не міг отримати на підставі того, що він родом з Богемії, а статус політичного біженця на циркових артистів не розповсюджується. Для колишнього посла в Болгарії то була смертельна образа, яка коштувала Руссо добірного ляща, а Павлові — ще трьох років очікувань на позитивну ухвалу. Ігор знав кожну інстанцію префектури, мерії та кількох міністерств; які документи слід заповнювати й у скількох екземплярах; імена чиновників, яких варто було уникати, та тих, кого можна було купити. Із труднощів, які доводилося долати задля завітного папірця, можна було дійти висновку, що чиновники відділу посвідок на постійне проживання паризької префектури поголовно були членами ВКТ[74].

Ігор розмовляв французькою з ледь відчутним акцентом. Його часто сприймали за вихідця Ельзасу. Він народився в середовищі, де французьку починали вчити раніше за російську. Його батько винаймав віллу в Ніцці на весь рік. Він часто згадував, як у дитинстві на літніх канікулах фланірував Англійською набережною. Звичайно, ще до війни, до Першої. Ігор не любив занурюватися в спогади. Він доклав надмірних зусиль, щоб розпочати нове життя, тому не хотів, щоб минуле його і тут наздогнало. Родина була заможною: батько був іменитий хірург і мав власну клініку в Санкт-Петербурзі. Революція розпорошила його життя за один день. Але він ні за чим не жалкував. Зводився новий світ. І кожен вносив лепту в розвиток соціалізму. Отримавши диплом, Ігор працював лікарем у шпиталі, так і не здобувши спеціалізації з кардіології. У нього не залишалося часу на подальше навчання: треба було утримувати сім’ю. Але вони були щасливі і з того. Раптом земля зупинилася і вибухнула. Одного недільного вечора він трохи відтулив мені завісу:

— Під час блокади і на фронті я був хірургом. Навіть робив кесарів розтин під час бомбардування Великого гостиною двору. За анестезію слугувала горілка. Жінка з малям вижили. Операції, які ти ніколи не зможеш уявити. Якби мені про них розповіли ще за мирного часу, я сказав би, що таке неможливо. Але я це робив. Пам’ятаю, як санітарки ампутували кінцівки інструментами, доведеними до білого жару. Хірургу на час війни диплом не потрібен. Головне — вижити, так?

Війна винищила його місто. Він служив лікарем у Червоній армії, дивом пережив блокаду, брав участь у німецькій кампанії. Щоб відновити лікарню, півроку пропрацював землекопом. Ці роки й досі виринали з глибин пам’яті. Зруйнований Ленінград. Руїни — повсюди, скільки сягало око. Когорти голодних фантомів у лахмітті, що билися за можливість з’їсти бродячих собак і кору дерев. Вулиці, проспекти, канали — усе зникло. І тоді вони взялися за відбудову. Як до війни. Навіть краще, величніше і прекрасніше. Будівництво пірамідального рівня якраз пасувало Росії. Ігор не хотів більше згадувати ті часи. Мені доводилось докладати зусиль.

— Чому ти переїхав на Захід?

— Якби я не втік, то був би давно мертвий.

— Чому ти поїхав? Розкажи.

— Навіть якби я розповів, ти усе одно не зрозумів би. Це складно. Давай ходи. Ти зі своїми балачками як базарна баба.

Я вів далі партію. За якийсь час ставив наступне запитання. Він удавав, що з головою у грі. Іншим разом він розкидався крихтами історій, мені ж вони служили аркбутанами його спогадів. Вони підтримували той пазл, який я складав і якому бракувало основних фрагментів. Там у нього залишилися мама, дружина, син, мій ровесник, та молодша донька. Він не чув про них ось уже вісім років.

— Після того я прожив безліч життів.

— Неможливо змусити себе щось забути одним махом.

— Можливо. Ти забуваєш або вмираєш.

Його таємниче замовчування розпалювало мою уяву. Його манера ухилятися від прямої відповіді, його відмовки створювали якнайкраще підґрунтя для оповитого містерією минулого, яке я був зобов’язаний розгадати. Однак Ігор не бажав повторно все переживати. Єдине життя, яке він з легкістю обговорював, почалося з приїздом до Франції. Ігор мав запальну, але водночас легку й безкорисливу вдачу. У спілкуванні він був безпосередній, тому з ним завжди було комфортно. Я жодного разу не чув, щоб хтось про нього погано відгукувався. На додачу чоловік він був завидний. Непомітність — то не про нього: величава статура, в’юнке волосся, очі кольору небесної блакиті, братня усмішка. Він чимось скидався на Берта Ланкастера[75]. У Клубі не припиняли його підколювати.

— Ти зміг би прославитися як актор.

— Не зміг би. Я не вмію брехати.

Саме Ігор навчив мене шахів. Він першим підійшов до мене з пропозицією зіграти партію:

— Граєш?

— Трохи.

— Сідай.

Переді мною стояла шахівниця з білими. Я ніколи в житті не грав у шахи. Я навмання зробив хід пішаком на дві клітини вперед: бачив — так робили інші. Він посунув свого назустріч. Мені начебто вдалися два ходи, а