Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Вони мають підстави думати, що постріл пролунав пізніше.
– А як же 6:20 на цидулці?
– Либонь, ту цифру написано іншою рукою – рукою вбивці.
Її щоки зблідли.
– Ви не звернули уваги на те, що цифра часу була написана не його почерком?
– Який жах!
– Та й слова цидулки, схоже, були написані не його рукою.
Це зауваження було цілком слушним. То була нечитабельна дряпанина, тоді як почерк полковника Протеро був достатньо акуратним і чітким.
– Ви певні, що вони вже не підозрюють Лоренса?
– Я переконаний, що всі підозри з нього знято.
– Але, містере Клемент, хто це міг бути? Луцій мав погану славу, я знаю, але не думаю, щоб у нього були справжні вороги. Ні, ворогів, спроможних на таке, він не мав.
Я похитав головою.
– Це таємниця.
Я з подивом подумав про семеро підозрюваних міс Марпл. Хто вони?
Покинувши Анну, я вирішив втілити один свій план.
Я повернувся зі Старої Садиби приватною стежкою. Коли підійшов до перелазу, то повернув назад і знайшов місце, де підлісок здався мені трохи прим’ятим. Я звернув зі стежки й заглибився в кущі. Вони були тут густими й перепліталися внизу. Я просувався вперед із великими труднощами й несподівано почув, що хтось іще пробирається крізь кущі неподалік від мене. Коли я нерішуче зупинився, Лоренс Реддінґ увійшов у поле мого зору. Він ніс важкий камінь.
Певно, я здався йому дуже здивованим, бо він несподівано зареготав.
– Ні, – сказав він, – це не ключ до розкриття злочину, це подарунок.
– Подарунок?
– Ну, скажімо, предмет, який допоможе мені почати переговори. Я маю знайти привід для відвідання вашої сусідки – міс Марпл, і мені сказали, їй нічого не припаде більше до вподоби, аніж гарний уламок скелі або камінь для японського садочка, який вона хоче облаштувати.
– Вона справді його облаштовує, – підтвердив я. – Але навіщо вам знадобилася стара леді?
– Лише для одного. Якщо вчора ввечері можна було щось побачити, то міс Марпл це побачила. Я не кажу про щось, конкретно пов’язане зі злочином, або щось таке, що їй здалося пов’язаним зі злочином. Я маю на увазі щось не зовсім звичайне, дрібну подію, яка дала б нам ключ до істини. Щось таке, чого вона не визнала вартим згадати в розмові з поліцією.
– Це можливо, я думаю.
– Хай там як, а треба спробувати, Клемент. Я сповнений рішучості докопатися до самого дна істини. Принаймні заради Анни, якщо не когось іншого. А в мене немає особливої довіри до Слека. Він чоловік дуже старанний, але старанність не замінить мізків.
– Я бачу, – сказав я, – ви перетворилися на улюбленого персонажа детективних романів – на детектива-аматора. Я не переконаний у тому, що вони спроможні витримати змагання з професіоналами в реальному житті.
Він подивився на мене гострим поглядом і несподівано засміявся.
– А що ви робите в лісі, отче?
Я не зміг не почервоніти.
– Ви робите те саме, що і я, можу заприсягнутися. У нас виникла одна й та сама думка, хіба ні? Як убивця підійшов до кабінету? Найпростіший шлях веде провулком до хвіртки, другий – через парадні двері, третій – а чи існує третій шлях? Моя думка полягає в тому, щоб з’ясувати, чи немає прим’ятих або зламаних кущів десь недалеко від муру, що огороджує сад церковного дому.
– Та сама думка спала й мені, – визнав я.
– Але я не довів цю роботу до кінця, – провадив Лоренс. – Бо подумав, що буде краще спершу побачитися з міс Марпл, аби переконатися в тому, що ніхто вчора ввечері не проходив провулком, коли ми перебували в сарайчику-майстерні.
Я похитав головою.
– Вона цілком переконана, що ніхто там не йшов.
– Атож ніхто, кого вона могла б назвати кимось – це звучить безглуздо, але ви повинні зрозуміти, до чого я веду. Бо там міг пройти хтось такий, як листоноша, або молочник, або хлопець із м’ясом від різника – хтось такий, чия присутність здалася б їй такою природною, що можна було про неї й не згадувати.
– Бачу, ви читали Честертона, – сказав я, і Лоренс не став заперечувати.
– Але хіба ви не згодні, що схожа ситуація могла виникнути?
– Думаю, що справді могла, – визнав я.
Без подальших розмов ми попрямували до садиби міс Марпл. Вона працювала в саду й гукнула нас, коли ми подолали перелаз.
– Ви бачите, – промурмотів Лоренс, – від її очей ніхто не сховається.
Вона зустріла нас привітно й була дуже рада, коли Лоренс з усією належною врочистістю підніс їй свій величезний камінь.
– Ви зробили мені велику послугу, містере Реддінґ. Справді велику послугу.
Підбадьорений тим, як був прийнятий його дар, Лоренс почав ставити свої запитання. Міс Марпл слухала його дуже уважно.
– Так, я розумію, що ви маєте на увазі, і цілком із вами погоджуюся, що про такі речі ніхто не згадує й не вважає за потрібне згадувати. Але можу запевнити вас, що тут не було нічого подібного. Нічого подібного взагалі.
– Ви справді в цьому переконані, міс Марпл?
– Цілком переконана.
– Ви бачили, щоб хтось пройшов у ліс по стежці в той день? – запитав я. – Або вийшов із лісу?
– О, так, багато людей. Доктор Стоун і міс Крем пройшли тією стежкою – це найкоротший шлях до їхніх розкопів. Вони пройшли там незабаром після другої години. І доктор Стоун повернувся цією ж таки дорогою, – як вам відомо, містере Реддінґ, адже він підійшов до вас і до місіс Протеро.
– До речі, – сказав я. – Той постріл – постріл, який ви чули, міс Марпл. Містер Реддінґ і місіс Протеро також мусили його чути.
Я подивився запитально на Лоренса.
– Так, – сказав він, спохмурнівши, – здається, я чув постріли. Їх було два чи один?
– Я чула тільки один, – сказала міс Марпл.
– Я майже не звернув уваги на той постріл, – сказав Лоренс. – Хай йому чорт, я нічого не запам’ятав. Якби я міг запам’ятати. Ви розумієте, моя увага була цілком поглинута…
Він замовк, збентежений.
Я тактовно кахикнув. Міс Марпл із притаманною їй надмірною сором’язливістю змінила тему розмови:
– Інспектор Слек намагався випитати в мене, коли я чула постріл – після того, як містер Реддінґ та місіс Протеро покинули майстерню, чи раніше. Я мусила признатися, що не можу точно цього сказати, але маю відчуття, – яке стає дедалі сильнішим мірою того, як я про це думаю, – що він пролунав після того, як вони вийшли з майстерні.
– Тоді це остаточно знімає підозру з доктора Стоуна, – сказав Лоренс, зітхнувши. – Хоч немає й ніколи не було найменших причин підозрювати його в тому, що він стріляв у бідолашного старого Протеро.
– Ну, а в мене інший погляд, – сказала міс Марпл. – Я вважаю за доцільне підозрювати кожного, бодай трохи. Моя думка полягає в тому, що ти ніколи нічого не знаєш напевне, хіба не так?
Це був типовий погляд, притаманний міс Марпл. Я запитав Лоренса, чи згоден він із нею щодо того, коли саме пролунав постріл.
– Я не можу точно сказати. Ви розумієте, то був такий буденний звук. Я схильний думати, він пролунав тоді,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Убивство в будинку вікарія», після закриття браузера.