Читати книгу - "Останній дон"

Для такого я не дуже підхожу,— запевнила Клавдія. Вона цілувала й голубила його. Мерріонові губи виявились приємно теплими. Шкіра суха і немов воскова, але це не викликало неприємних відчуттів. Несподіванкою для неї була миршавість старого, коли він складав одяг і взуття, і вона якусь мить міркувала, яку велику послугу може зробити впливовій персоні костюм за три тисячі доларів. Але його миршавість у поєднанні з великою головою також видавалась милою.

В усякому разі її ніщо не відштовхувало. Через десять хвилин поцілунків і пестощів (великий Мерріон цілувався з невинністю дитини), і він, і вона зрозуміли, що його імпотенція визріла як слід. Мерріон подумав: «Це вже я востаннє в ліжку з жінкою». Він зітхнув і розслабився в її руках.

— А тепер, Елі, — сказала Клавдія,— я розповім вам докладно, чому ваш фільм нікудишній і з фінансового, і з мистецького погляду.— І далі ніжно голублячи його, вона виклала ґрунтовний аналіз сценарію, режисерської роботи і акторської гри.— Річ не в тому, що це просто поганий фільм,— підсумувала Клавдія,— його неможливо дивитись. Він зовсім позбавлений змісту, і все, що ви отримали, то це тільки витвір задрипаного режисера, котрий показує серію слайдів, які сам вважає за сюжет. А актори просто соваються перед камерою, бо знають, що геть усе свист і фальш.

Мерріон слухав її з поблажливою усмішкою. Він почувався дуже затишно. Розумів, що життя, власне, позаду, що його час спливає і наближається смерть. Те, що йому більше ніколи не лягти в ліжко з жінкою і він навіть не робитиме таких спроб, не принижувало його. Він знав, що Клавдія про цю ніч не розповідатиме, а якби й розповіла, що з того? Реальна влада й далі в його руках. Він і далі може ліпити долі тисяч інших людей, поки в ньому ще жевріє іскра життя. А тепер його цікавив її аналіз фільму.

— Ти не розумієш,— сказав він,— я можу дати фільмові життя, одначе я не можу його стратити. Ти абсолютно в усьому маєш рацію. Цього режисера я ніколи більше не запрошу. Талант грошей не втрачає, втрачаю я. Але талант має взяти на себе провину. Я ставлю запитання так: чи дасть кінофільм гроші? Якщо він при цьому ще й стає мистецьким витвором, то це просто щаслива випадковість.

Кажучи це, Мерріон підвівся й почав одягатися. Клавдії не подобалось, коли чоловіки одягаються у неї на очах, тоді з ними набагато важче вести розмову. Мерріон, як на неї, був безмежно миліший голяка, хоч як парадоксально це звучало; його схожі на веретена ноги, його худюще тіло, його надміру велика голова викликали в неї тепле чуття жалощів. Доволі дивно — його безсило звислий прутень мав більші розміри, ніж у більшості чоловіків у такому стані. Подумки зав'язала вузлика на пам'ять: слід спитати про це в її хірурга. Чи прутень, стаючи ні до чого не придатний, набирає в розмірі?

Клавдія допомогла Мерріонові одягнути штани, застібнула ґудзики на сорочці і вставила запонки в манжети. Розправила краватку каштанового кольору і пальцями пригладила догори сиве волосся. Він накинув на себе костюмний піджак і знову постав у цілковито реставрованій і зримій могуті. Вона поцілувала його і сказала:

— Я приємно провела час.

Мерріон оцінив її поглядом, неначе перед ним стояв який опонент, відтак усміхнувся своєю знаменитою усмішкою, що пом'якшувала потворні риси його обличчя. Дійшов висновку, що вона воістину цнотлива, що в неї добре серце, і подумав, що все це завдяки молодості. Неймовірно шкода, що світ, у якому їй припало жити, змінить її.

— Ну що ж, принаймні нагодувати тебе я можу,— сказав Мерріон, беручися за телефон і викликаючи кімнатну обслугу.

А Клавдія таки зголодніла. Вона підчистила суп, начинену фруктами качку і чималеньку вазочку полуничного морозива. Мерріон їв дуже мало, але зробив вагомий внесок у підчищення пляшки вина. Вони розговорилися про книжки і фільми, і Клавдія з подивом відзначила, що читач з Мерріона був набагато кращий за неї.

— Мені хотілося колись стати письменником,— признався Мерріон,— люблю писати. Книжки дають стільки втіхи. Але знаєш, я рідко бачу письменника, який був би мені до вподоби як людина, навіть якщо й зачитуюсь його книжками. Ось, наприклад, Ернест Вейл. Він пише гарні книжки, але в реальному житті — справжній зануда. Як таке може бути?

— Бо письменники — це не їхні книжки,— відповіла Клавдія. — Їхні книжки — це екстракт щонайкращого, що в них є. Письменники схожі на купу каміння, яке слід порозлупувати, щоб знайти маленький діамант, якщо саме таким способом шукають діаманти.

— Ти знайома з Ернестом Вейлом? — спитав Мерріон. Клавдії сподобалось, що він запитав її без усякої грайливості. Він мусить знати про її роман з Вейлом.— Так от, мені подобаються його твори, а його особисто я терпіти не можу. І до студії в нього якісь божевільні претензії.

Клавдія поплескала його по руці — допущенна фамільярність, якщо вона бачила його голим.

— До студії мають претензії всі таланти,— сказала вона.— Але ні до кого особисто. До того ж у ділових стосунках ви далеко не золото. У місті я, здається, єдиний письменник, якому ви подобаєтесь.— Вони обоє засміялись.

Перед тим як розпрощатись, Мерріон сказав Клавдії:

— Будь-коли, якщо у вас з'являться проблеми, телефонуйте, будь ласка.— Це було знаком, що він не має наміру далі підтримувати їхні особисті стосунки. Клавдія зрозуміла. І пообіцяла:

— Я не надуживатиму вашою пропозицією. Але якщо у вас виникне клопіт з якимсь сценарієм, можете зателефонувати мені. Поради безкоштовно. Та коли попросите написати сценарій — доведеться платити за угодою.— Чисто професійно вона дала знати, що він потребуватиме її більше, ніж вона його. Це, звісно, суперечило правді, але мусила ж вона дати зрозуміти, що покладається на свій талант. Вони розпрощалися друзями.

Рух на Тихоокеанській автостраді був повільний. Клавдія глянула ліворуч, щоб помилуватися устеленим відблисками океаном. З подивом відзначила, що на пляжі небагато народу. Як це відрізняється від Лонґ-Айленда, куди вона їздила, коли була молодша. Над головою помітила дельтаплани, що прямували до пляжу понад лініями електропередач. З правого боку зауважила юрбу, яка зібралась довкруг автомобіля звукозапису та величезних кінокамер. Хтось знімав фільм. Як їй подобалась Тихоокеанська автострада! І як її ненавидів Ернест Вейл. Він казав, що їхати нею для нього все одно, що сідати на пором до пекла.

Клавдія Де Лена познайомилась із Вейлом, коли їй доручили роботу над кіносценарієм