Читати книгу - "В іншому світі без благословіння богів: шлях до величі, Sunley"

***

Черговий день навчання пройшов не без новин. Дарк вирішив сьогодні не йти на лекцію з елементалізму — замість того він обрав урок з травознавства. Йому все ще було потрібно алое для завдання, й хоч строків не встановлювали, він не хотів зволікати.

Лекція проходила в оранжереї. Просторе приміщення з вітражами і світлом, що лилося згори, майже нагадувало храм, тільки замість ікон — сотні видів рослин. Вологе повітря пахло землею, квітами та чимось терпким, схожим на м’яту.

Професор Вірідіс, чоловік років п’ятдесяти з трохи посивілим волоссям і вдумливим поглядом, розповідав про одну з рослин:

— Це геліотроп. Для нього життєво необхідне пряме сонячне світло. Саме тому він так добре росте в нашій оранжереї — промені падають на нього протягом усього дня.

— Як так виходить? — запитав Дарк, не приховуючи цікавості.

Професор усміхнувся і, трохи нахилившись, пояснив:

— Академія побудована на летючому острові. І острів обертається повільно, так, щоб одна сторона завжди залишалась повернута до сонця. Це забезпечує постійне освітлення для наших теплиць.

Дарк завмер. Він вже другу неділю вчився тут — і тільки зараз дізнався, що весь цей час перебував не на землі, а високо в небі. Це пояснювало чимало: і дивну ізоляцію академії, і рідкісні новини ззовні, і навіть той факт, що за межами навчального комплексу не було жодного села чи дороги.

Його роздуми перервав насмішкуватий голос за спиною:

— Що, кошатник навіть не знає таких елементарних речей? Не дивно, якщо він з “твариною” спілкується як з рівною.

Вальгар Ейнбрехт, Дарк вже давно дослідив його біографію — молодий, але амбітний учень Академії Магії, родом зі знатної родини з королівства Хельдрейм. Він носить на собі аристократичну гордість, як мантію, не знімаючи її навіть серед рівних. Його чорне, гладке волосся завжди акуратно покладене, обличчя — холодне й відсторонене. Він рідко всміхається — лише тоді, коли бачить слабкість або поразку інших.

На відміну від більшості учнів, які використовують прості палички, Вальгар ходить із розкішним магічним жезлом, інкрустованим темним обсидіаном і срібними рунами — символом його багатства, статусу та зверхності. Він вважає себе вищим не тільки серед студентів, але й серед рас — особливо погордливо й зневажливо ставиться до звіролюдей, відкрито називаючи їх “дресированою худобою”.

В академії він має групу прихильників, що захоплюються його силою та харизмою, але більшість студентів остерігаються його — не лише через його магічний потенціал, а й через холодну жорстокість і готовність принижувати слабших задля самоствердження. Його амбіції виходять далеко за межі навчання — він бачить у собі спадкоємця великої сили, що має право змінити устрій світу під себе.

Дарк не встиг нічого відповісти — професор Вірідіс перервав їх:

— Ми зараз на лекції. Прошу не відволікатись і тим більше не влаштовувати сцен, — голос у нього був спокійний, але в ньому відчувалась тверда дисципліна.

Кілька учнів, що обернулись, швидко повернулися до рослин. Вальгар знизав плечима, зробив вигляд, що йому байдуже, і відвернувся. Дарк сидів, намагаючись не зреагувати.

Його лице залишалося незворушним, але всередині щось стиснулося. В такі моменти більше всього хотілося просто розвернутися й запустити Водяну кулю Вальґару просто в обличчя. Щоб забув, як насміхатись. Але він точно знав — за таке його зразу виженуть з академії.

І тому довелося проковтнути це. Хоча злість тліла. Це був не перший випадок, коли хтось щось собі дозволяв, але перший, коли хтось, як Вальгар, зробив це відкрито, перед усіма, безкарно. А значить — це тільки початок.

Він добре знав таких людей. Якщо їм дозволити, вони заходять далі й далі. І тепер Вальгар вважатиме, що може це повторити. І Дарк знав – довго чекати не доведеться.

Так і сталось. Під час вечірнього тренування він теж з’явився на майданчику.

— Ого, та він не просто спілкується з тваринкою, а ще й у неї навчається, — кинув він глумливо, не приховуючи злоби.

Ліанна, почувши його тон, миттєво схопилася за руків’я рапіри. Її обов’язок — захищати Дарка.

— Оу, що така агресивна? — не зупинявся Вальгар. — Бійки на території заборонені. Чи ти хочеш вилетіти звідси? Бачу, у кошатника дівчата за охоронців… А може, спаринг влаштуємо?

Його голос звучав голосно й показово — все для того, щоб його компанія, яка прийшла за ним, чула кожне слово. Справжній показушник.

Дарк миттєво оцінив ситуацію. Він знав, що бійка тільки погіршить усе. Перемогти Вальгара зараз він не зможе, а той і шукав лише приводу. Але мовчати — не варіант.

— Спаринг? З тобою? — голос Дарка був спокійним і холодним. — Не занадто багато честі? Мені навіть бридко витрачати на тебе краплину своєї магії.

І він пройшов повз, демонстративно ігноруючи суперника:

— Ходімо, Ліанно. Позаймаємося в іншому місці.

Обличчя Вальгара скривилося від люті. Він не витримав і, забувши про правила, кинув у спину Дарку Вогняну кулю.

— Водяний щит! — промовив Дарк.

Куля вдарилася об водяний бар’єр і згасла. Лекції з захисту від магії не пройшли дарма. У ту ж мить рапіра Ліанни вже була біля горла Вальгара. Гнів на його обличчі швидко змінився на переляк.