Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Насувалася величезна страшна гроза, і Елодін вирішив, що мені буде корисно побути якийсь час посеред неї. Що ближче, то краще, заявив він. Елодін знав, що Лоррен ніколи не пустить нас на дах Архівів, тому просто вкрав ключ.
На жаль, із цього випливало, що, коли ключ звалився з даху, ніхто не знав, що ми там застрягли. В результаті ми були змушені провести цілу ніч на голому кам’яному даху, в лабетах лютої бурі.
Лише посередині ранку розпогодилося достатньо, щоб ми змогли гукнути вниз, на подвір’я, кличучи на допомогу. А тоді, позаяк другого ключа, схоже, не існувало, Лоррен пішов найочевиднішим шляхом і наказав декільком кремезним канцелярам просто вибити двері, що вели на дах.
Усе це не було б великою проблемою, якби, коли дощ тільки розпочався, Елодін не наполіг, що нам варто роздягнутися догола, загорнути одяг у церату і причавити його цеглиною. Елодін сказав, що це допоможе мені відчути бурю максимально повно.
Вітри були сильнішими, ніж він очікував, і вони підхопили як цеглину, так і згорток із нашим одягом, підкинувши їх у небо, наче жменьку листя. Так ми, власне, і втратили ключ. Він лежав у кишені Елодінових штанів.
Через це майстер Лоррен, Лорренова ґілерка Дістрел і троє м’язистих канцелярів знайшли мене з Елодіном голими-голісінькими й мокрими, наче щури-потопельники, на даху Архівів. Щонайбільше за п’ятнадцять хвилин цю історію почув увесь Університет. Елодін реготав із цього як дурний, а я, хоч тепер і розумію, чому це було кумедно, тоді аж ніяк не веселився.
Не буду забивати вам голови повним переліком наших діянь. Достатньо сказати, що Елодін усіляко старався пробудити мій сонний розум. Якщо чесно, часом він доходив до абсурду.
І на мій превеликий подив, наша робота принесла свої плоди. За той семестр я тричі назвав ім’я вітру.
Першого разу я зупинив вітер на один довгий вдих, стоячи на Кам’яному мості серед ночі. Елодін був поряд і наставляв мене. Себто тицяв у мене батогом. Також я був босий і доволі напідпитку.
Другий раз стався несподівано, коли я вчився у Фоліантах. Поки я читав книжку з іллійської історії, повітря у просторій залі раптом зашепотіло до мене. Я послухав, як навчав Елодін, а тоді тихенько вимовив його ім’я. Так само тихенько непомітний вітер перетворився на помітний вітерець, заскочивши зненацька студентів і викликавши паніку в канцелярів.
За кілька хвилин ім’я стерлося з моєї пам’яті, та поки воно зберігалося, я достеменно знав: якщо забажаю, можу з однаковою легкістю здійняти бурю чи викликати грім. Мені мало бути достатньо самого знання. Та якби я із силою вимовив ім’я вітру в Архівах, Лоррен підвісив би мене за великі пальці над зовнішніми дверима.
Можливо, вам це не здається колосальними досягненнями в іменуванні, і, можливо, ви маєте рацію. Проте тієї весни я покликав вітер утретє, а Бог любить трійцю.
Розділ сто сорок сьомий. Борги
Позаяк у мене було чимало вільного часу, посередині семестру я орендував екіпаж, запряжений парою коней, і подався до Тарбієна, щоб трохи потішитися.
Я прямував туди весь відбирок, а більшу частину запалка ходив давно знайомими місцями й погашав давні борги: перед чижмарем, який був добрим до босого хлопця, перед шинкарем, який окремими ночами дозволяв мені спати на своєму каміні, перед кравцем, якого я тероризував.
Деякі частини Надбережжя видавалися напрочуд знайомими, тоді як інших місць я геть не впізнавав. Це не надто мене дивувало. Таке жваве місто, як Тарбієн, постійно змінюється. Зате мене дивувала чудернацька ностальгія, яку викликало це місце, що було таким жорстоким до мене.
Мене не було там два роки. З практичної точки зору — ціле життя.
Відколи востаннє йшов дощ, минув цілий виток, і місто було сухе, як кістка. Ноги ста тисяч людей здіймали хмару дрібного пилу, що наповнював міські вулиці. Він укривав мій одяг, ліз у волосся й очі, через що вони свербіли. Я старався не замислюватися про те, що здебільшого він складається з подрібненого кінського посліду, присмаченого різноманітною дохлою рибою, вугільним димом і сечею.
Якщо я дихав носом, мене вражав його запах. Але дихаючи ротом, я відчував його смак, а ще пил ліз мені в легені, через що я кашляв. Я не пам’ятав, щоб усе було аж так погано. Невже там завжди було так брудно? Невже там завжди аж так кепсько пахло?
Після півгодинного пошуку я таки знайшов вигорілу будівлю з підвалом унизу. Спустився сходами та пройшов довгим коридором до вогкої кімнати. Там досі перебував Трапіс, босоногий, у тій самій пошарпаній одежі, і доглядав своїх безнадійних дітей у холодній темряві під міськими вулицями.
Він упізнав мене. Не так, як упізнали б інші, не як молодого героя з історій. Трапіс не мав на таке часу. Він пам’ятав мене замурзаним, виголоднілим хлопчиною, що звалився з його сходів одного зимового вечора слабий від жару й заплаканий. Можна сказати, що за це я полюбив його ще більше.
Я дав йому стільки грошей, скільки він погоджувався взяти: п’ять талантів. Намагався дати більше, та він відмовлявся. Казав, що завеликі витрати привернуть до нього недоречну увагу. Найбезпечніше йому та його дітям було, якщо їх ніхто не помічав.
Я схилився перед його мудрістю й решту дня допомагав йому. Накачував воду та приносив хліб. Хутенько оглянув дітей, а тоді сходив до аптеки та приніс кілька помічних речей.
Наостанок я подбав про самого Трапіса — принаймні такою мірою, якою дозволяв він сам. Натер його нещасні опухлі стопи камфорою й неньколистом, а тоді подарував йому тісні панчохи й гарні черевики, щоб він більше не мусив ходити босий у вогкому підвалі.
Коли день померкнув і обернувся на вечір, до підвалу почали сходитись обірвані діти. Вони приходили в пошуках кусника їжі, тому що їм боліло або ж у надії на безпечне місце для сну. Усі вони глипали на мене з підозрою. Одяг у мене був новий і чистий. Мені там було не місце. Мені там не були раді.
Якби я залишився там, була би біда. Як мінімум моя присутність так збентежила б деяких із виголоднілих дітей, що вони не залишилися б на ніч. Тож я попрощався із Трапісом і пішов. Іноді єдине, що можна зробити, — це піти.
***
Оскільки в мене ще було кілька годин, перш ніж корчми почали б наповнюватись, я купив один аркуш кремового паперу для писання й конверт із важкого пергаменту того ж кольору. Вони були надзвичайно високоякісні, набагато кращі за все, що досі в мене було.
Далі я знайшов тиху кав’ярню й замовив гарячого шоколаду зі склянкою води. Розклав папір на столі й дістав із шейда перо та чорнило. Відтак написав елегантними плавними літерами:
Емброузе!
Дитина твоя. Ти знаєш, що це так, і я також знаю.
Боюся, рідні мене відцураються. Якщо ти не поведешся як джентльмен і не виконаєш своїх зобов’язань, я піду до твого батька й розповім йому все.
Не випробовуй мене зараз, я налаштована рішучо.
Я не став підписувати листа якимось іменем — просто написав один
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страх мудреця, Патрік Ротфусс», після закриття браузера.
