Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Контраргумент: До початку нового року (1968-го) Фергюсон усвідомив, що більше не може піддавати Селію спілкуванню зі своїми ганебними товаришами, бо дехто з них – відверті гомосексуалісти, дехто – наркомани й пияки, декотрі – емоційно нестабільні каліки під наглядом психіатра, і навіть якщо декотрі з них – задовільно одружені одне з одним батьки малих дітей, як би він не намагався ввести її в це невеличке товариство звихнених мономанів, вона завше цьому опиратиметься, і замість того, щоб і надалі карати її за небажання супроводжувати його в пошуках товариства інших, він краще звільнить її від зобов’язання бути з кимось іншим, якщо цей інший їй неприємний. Він знав, що це крок не в той бік, і якщо відітнути її від цієї частини свого життя, між ними виникне постійна прірва, та він боявся втратити Селію, а як іще її втримати, якщо не звільнити від таких-от нещасних вечорів з його друзями?
Наступного разу, коли вона залишилася в нього ночувати, він учепився за її слова, а потому щосили делікатно розвинув цю тему. Вони лежали в ліжку, палили одну «Кемел» на двох по дуже задовільній годині під простирадлами й пуховою ковдрою на них, розмовляли про щось незначне, а може, й не розмовляли зовсім (цього він не пам’ятав), можливо, просто дивилися одне на одного, як були схильні робити в такі моменти, кожен насичений іншим і, однак, розтягує цю мить, пестячи оголену шкіру іншого, туди й сюди, жодних слів, окрім того, що Фергюсон розповідає їй, яка ж вона прекрасна – якщо він і справді стільки говорив, – але він пам’ятав, що очі Селії були заплющені, і вона мурчала щось собі під ніс, тихий і м’який немелодійний звук, схожий на муркотіння, розм’якла, довгонога й довгорука жінка-пантера Селія ніжилася на боці й хрипко шепотіла йому, обожнюю, коли ми так, Арчі. Ми удвох, разом на нашому острові, а зовні хлюпочуть хвилі міста.
Я також, мовив Фергюсон. Тому я й пропоную мораторій, заборону на будь-які контакти із зовнішнім світом.
Хочеш сказати, що нам слід запертися в цій кімнаті й ніколи не виходити назовні?
Ні, виходити можна. Але лише удвох. І більше не бігати з іншими людьми.
Мене це влаштовує. Що мені до інших людей?
Є лише одна проблемка. (Пауза, щоб затягтися сигаретою й обдумати те, як це сказати, аби її не засмутити.) Нам доведеться бачитися трохи рідше.
А це чому?
Тому що ті люди, яких ти не сприймаєш, – не ті, яких не сприймаю я.
А про яких людей ми говоримо?
Про тих, котрих я нав’язую тобі. Біллі Бест, Говард Смол, Ной Маркс, Бо Джейнард – уся ця банда неприйнятних.
Я не проти них, Арчі.
Може, й ні, але ти й не за них, і не розумію, задля чого тобі з ними й надалі миритися.
Ти це кажеш для мене чи для себе?
Для нас обох. Я просто не можу бачити, як ти поринаєш у ці свої відрази.
Я знаю, ти намагаєшся бути милим, але ти вважаєш мене недоумком, правда? Закомплексованою, буржуазною дурепою.
Саме так. Дівчина з суцільними п’ятірками і запрошенням повернутися до Вудз-холу на літо неодмінно має бути недоумкуватою дурепою.
Але ж вони твої друзі. Я не хочу тебе підводити.
Вони мої друзі, проте ніде не сказано, що вони мусять бути й твоїми друзями.
Це якось сумно, не так?
Та не дуже. Це просто новий розклад, от і все.
Я говорю про рідше, про те, що нам доведеться менше бачитися разом.
Якщо якість цього «менше» – вища, ніж у того «більше», що в нас із тобою зараз, то це «менше» компенсуватиме ті знудьговані години, які я потратив, спостерігаючи за твоїми стражданнями поруч із тими людьми, і «менше» в підсумку здолає «більше», і «менше» насправді й стане «більше».
Вони звикли до нового ритму: лише вихідні, два кінці дня, вечори й ночі у вихідні, або п’ятниця й субота, або ж п’ятниця й неділя, або субота й неділя, за винятком тих нечастих п’ятниць, субот чи неділь, коли Фергюсон телефонував, аби скасувати побачення в останню хвилину, що давало йому свободу взаємодіяти з одним чи більше неприйнятних –
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «4 3 2 1, Пол Остер», після закриття браузера.