Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Я не махінатор. Махінатор – це ти, Арчі, проте, якщо не махінуватиму сам, я тебе не наздожену.

Наступним потужним ударом тієї весни стала втрата Селії.

Перша причина: До того часу, як тітка Мілдред витягла Фергюсона з палаючого будинку і знайшла йому новий притулок у Бруклінському коледжі, проминув рік з того часу, як вони із Селією стисли одне одного в обіймах і зважилися на перший поцілунок. Від того поцілунку зародилося кохання, велике кохання, що нині затьмарило собою всі інші кохання з минулого, але того року він також зрозумів, наскільки непросто буває кохати Селію. Залишаючись наодинці з нею, Фергюсон відчував, що вони здебільшого – в гармонії, переважно здатні подолати розлади, що іноді між ними спалахували, тим, що скидали з себе одяг і залазили в ліжко, і низка рясних, похітливих актів зберігала їх у єдності, навіть якщо вони мали різні погляди на те, як їм жити чи задля чого, за їхніми уявленнями, вони живуть. І Фергюсон, і Селія мали стійкі переконання в тому, що зачіпало їх найбільше, проте це «зачіпало» найчастіше стосувалося того, що Фергюсон готувався до майбутнього в мистецтві, а Селія – до майбутнього в науці, і хоча обидвоє щиро захоплювалися заняттями один одного (Фергюсон не сумнівався, що Селія тішиться його роботою, а в Селії не виникало сумнівів, що Фергюсона вражає її колосальний академічний розум), бути один для одного всім у світі повсякчас у них не виходило.

Контраргумент: Між ними тріщина, але не таке вже й широке провалля, аби завадити спробам перекинути через нього міст. Селія читала книги, слухала музику й весело тьопала з Фергюсоном у кіно й на спектаклі, а сам Фергюсон того року вивчав біологію – йому був потрібен ще один курс природничих наук, аби відповідати вимогам успішності, а біологію він вибрав саме через неї – аби оволодіти началами мови, котрою вона розмовляла, і, як він пояснив Селії, щоби глибше поринути в свою книжку, котра, як розуміли обидвоє, може бути написана тільки за умови проникнення в Нойзову царину фізичних тіл, у тканини й кістки недужих і здорових організмів, які його персонаж лікував понад двадцять років медичної практики. Окрім допомоги йому із завданнями до занять з біології, Селія також узяла на себе завдання влаштовувати йому бесіди зі студентами-медиками з Барнарду й Колумбії, з молодими стажерами у госпіталях св. Луки, Ленокс-Гіла та Колумбійській пресвітеріанській лікарні, а також – неоціненну чотиригодинну зустріч з їхнім сімейним лікарем, котрий лікував її з дитинства, Гордоном Едельманом із Нью-Рошелі, невисоким і кремезним, круглогрудим чолов’ягою, котрий спокійно провів Фергюсона курсом історії та щоденної практики своєї професії, ознайомив із драмами, з якими доводилося стикатися за ці роки, і навіть дещо розповів про передчасну смерть брата Селії, пояснивши, що Арті раніше не виявляв симптомів аневризми, а отже, його не піддали небезпечній процедурі ангіографії – у 1961 році єдиного методу дослідження живого мозку, на відміну від надійнішої процедури аналізу мозку мертвого, що відбувався під час розтину. Раніше не виявляв. Інакше кажучи, тоді ніхто не міг нічого вдіяти, а потім прийшов день, коли судинка тріснула, і слова лікаря змішалися докупи й стали іншими, маючи цілком іще значення: Більше не являє.

Через свій роман Фергюсон, крім усього, здійснював похмуру, але необхідну мандрівку літературою самогубства, і, аби від нього не відставати, Селія також прочитала деякі книги, починаючи з філософських, соціологічних та психологічних нарисів і праць Юма, Шопенгауера, Дюркгайма та Менінгера, відтак – численні звіти з далекого минулого й нещодавнього теперішнього, Емпедокл та його міфічний стрибок у полум’я Етни, Сократ (цикута), Марк Антоній (меч), масове самогубство єврейських заворушників у Масаді, опис Плутархом самогубства Катона у «Паралельних життях» (випустив собі нутрощі на очах у власного сина, лікаря й слуг), зганьблений юний геній Томас Чатертон (миш’як), російська поетка Марина Цветаєва (повісилася), Гарт Крейн (стрибнув з борту судна в Мексиканську затоку), Джордж Істмен (постріл у серце), Герман Герінг (ціаністий калій) і, найвагоміше з усіх, – перші фрази «Міфу про Сізіфа: «Існує лише одна насправді серйозна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, аби його прожити, – значить відповісти на фундаментальне питання філософії».

Ф: Як гадаєш, Селіє? Має Камю рацію чи ні?

С: Вочевидь, має. Проте, з іншого боку…

Ф: Згоден. Вірогідно, він правий, але необов’язково.

Не все – і не повсякчас, проте більш ніж достатньо, аби спроба вийшла пристойною – можливо, блискучою та довготерміновою, але, на початок навчального року їм і далі було усього лише вісімнадцять і двадцять, і вони успішно поділяли ту думку, що праця первинна, а дозвілля вторинне, і що ніхто з них не має схильності до домашнього життя. Навіть якщо Фергюсонова квартира на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці мала доволі простору для двох, а не для одного, вони б нізащо не замислилися над тим, аби жити разом – не тому, що були надто молодими для клопотів спільного проживання, а тому, що обидвоє були, власне, одинаками, і потребували тривалих проміжків часу на самоті, щоб займатися кожному своєю роботою. Для Селії це означало її заняття в Барнарді, де вона встигала не лише з природничих наук і математики, а й з усіх своїх предметів, що стабільно відносило її до табору зубріння, знавіснілого, цілодобового зубріння спільно з чотирма іншими дівчатами-зубрилами з Барнарду на їхньому другому році навчання, і мешкала вона у великій похмурій коморі на Західній 111-й вулиці, у помешканні, котре знущально називала Монастирем невгамовної тиші. Для Фергюсона вимоги її роботи були так само суворі: виснажлива подвійна праця – старатися якомога краще навчатися в Бруклінському коледжі й водночас намагатися писати роман, котрий з цієї причини просувався повільно, проте ось що ще було доброго в одержимості Селії – вона була налаштована на одну хвилю з його одержимостями, і кілька разів за той рік, по п’ятницях, суботах і неділях, коли вони будували плани побачитися, а, виявлялося, що у Фергюсона раптово з’явилося натхнення писати книжку, вона не ображалася, якщо він в останню хвилину телефонував їй і відміняв побачення, і тоді казала йому, аби він ламав далі й писав, скільки душі завгодно, і щоби не турбувався. Ось у чому справа, зміркував він, – у дусі товариськості, що відрізняв її від усіх інших, кого він знав, адже ніколи не виникало жодних сумнівів, що такі дзвінки в останню мить її засмучували, проте її нутро (сила характеру) було досить міцним, аби зробити вигляд, нібито не засмучують.

Друга причина: здебільшого гармонійна зустріч мізків і тіл, коли вони залишалися