Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як завжди.
— Що ж, не можу тебе за це звинувачувати.
Очі у нього були насмішкуваті й мудрі, волосся — руде, як у його сестри Фіони чи його покійного брата Бранда. Або, як у Люка, якщо на те пішло.
— Блейзе, — промовив я, — що в дідька відбувається?
— Я — заключна частина повідомлення Девліна, — сказав він, сунувши руку в кишеню, а потім простягнувши її мені. — Тримай.
Я просунув руку всередину дзеркала і взяв те, що було в нього в руці. Це був ще один спикард, такий самий, як той, що був у мене на пальці.
— Це той, про який казав Девлін, — пояснив він. — Його ти не повинен надягати за жодних обставин.
Я кілька секунд уважно розглядав перстень.
— А що мені з ним робити? — запитав я.
— Поклади його собі до кишені. Може настати мить, коли ти зрозумієш, що з ним робити.
— Як він до тебе потрапив?
— Підмінив його, коли Мандор залишив його на хвильку. На той, який на тобі зараз.
— А скільки таких перснів усього, до речі?
— Дев’ять, — сказав він.
— Гадаю, ти все про них знаєш.
— Більше за багатьох інших.
— Довідатися про них, мабуть, було не так уже й важко. А от де мій батько, ти, гадаю, не знаєш?
— Ні. Але ти знаєш. Тобі сказала твоя подружка з кровожерними смаками.
— Самі загадки, — сказав я.
— Але це краще, ніж узагалі не мати жодних натяків, — відказав він.
Тоді він зник, а я попростував далі. За якийсь час зникло й усе навколо.
Я плив. Чорно навкруги. Добре. Як же добре...
Промінчик світла знайшов собі шлях крізь мої вії. Я щільніше склепив повіки.
Але прокотився грім, а трохи згодом світло знову пробилося до мене.
Брунатне тло, прокреслене чорними рисками, шпилясті гірські хребти, папоротеві хащі...
Трохи згодом прокинулась здатність сприймати дійсність, і я збагнув, що лежу на боці й дивлюся на чорну розколину між двома коренями дерева, там і тут поцятковану жмуттями трави.
...І так я дивився й надалі, і раптом все осяяв спалах блискавки і майже впритул за ним удар грому. Здавалося, сама земля затрусилася. Я почув, як краплі дощу заторохкотіли по листю велетенського дерева, по капоту машини. Я продовжував дивитися в найбільшу розколину, що перетнула поле мого спостереження.
...І тоді я зрозумів, що я знаю.
Я відчував заціпенілість, притаманну пробудженню. Емоції ще не прокинулися. Здалеку до мене долинали знайомі голоси, що спліталися в неголосній дружній розмові. Я чув також, як дзвякають виделки та ножі об порцеляну. Незабаром мав прокинутися і мій шлунок, розумів я, і я приєднаюся до товариства. Але наразі було так приємно лежати тут, загорнувшись у плащ, чути м’який стукіт дощових крапель і знати...
Я повернувся до свого мікросвіту та його темного каньйону... Земля знову затрусилася, цього разу без блискавки чи грому, які могли б це пояснити. І не припиняла труситися. Це мене дратувало, бо це непокоїло моїх друзів та рідних, і їхні голоси залунали гучніше, у них забриніла тривога. До того ж, це пробудило в мені призабутий каліфорнійський рефлекс[202], і це тоді, коли я хотів лише лежати собі затишно та смакувати своє щойно отримане знання.
— Мерліне, ти прокинувся?
— Так, — відгукнувся я, різко сів, швиденько протираючи очі, пробігаючи пальцями по волоссю.
Це був фантом мого батька; це він стояв біля мене на колінах, і це він щойно торсав мене за плече.
— Схоже, у нас проблема, — проказав він, — з екстремальними наслідками.
Юрт, що стояв у нього за спиною, кілька разів кивнув головою. Земля здригнулася знову, на нас посипалося листя та гілочки, галька затанцювала, пасма туману захвилювалися. Я почув, як у тому місці, де Люк, Далт, Корал та Найда трапезували на розстеленій на траві цупкій скатертині з червоно-білим орнаментом, розбилася таріль.
Я виплутався зі свого плаща й підвівся. Виявилося, що хтось зняв із мене чоботи, поки я спав. Я взувся. Земля знову затремтіла, і я притулився до дерева, аби не впасти.
— Оця проблема? — запитав я. — Чи її ось-ось зжере інша, більша за неї?
Корвін подивився на мене здивовано, тоді сказав:
— Коли я креслив цей Лабіринт, то й гадки не мав, що під цією місцевістю проходить розлом і одного дня таке може статися. Якщо цей землетрус спричинить тріщини на Лабіринті, ми матимемо халепу, ще й не одну. Як я розумію, цей спикард, що у тебе на пальці, може оперувати гігантськими енергіями. Чи можеш ти якимось чином скористатися цим, аби приглушити те, що коїться?
— Не знаю, — відповів я. — Ніколи не робив нічого подібного.
— То дізнайся швидко, добре? — сказав він.
Але я вже гнав свій розум уздовж кола зубців, подумки торкаючись кожного з них, активуючи їх. Вибравши один, який мав за собою наймогутніше джерело, я під’єднався до нього, черпаючи на повну, переганяючи енергію до свого тіла та своєї свідомості.
Запалення спрацювало, двигун запустився на холостому ходу, а я, на водійському кріслі, увімкнув передачу, продовжуючи лінію сили, що йшла зі спикарда, спрямовуючи її в землю.
Я довго тягнув цю лінію, відшукуючи потрібну метафору, відповідний образ для того, з чим можу зіткнутися.
...Я заходив в океанські хвилі з піщаного пляжу, і вони лоскотали мені живіт та груди, а пальцями ніг я відчував на дні ріння, піщані коси, пасма водоростей... Іноді камінчики переверталися з боку на бік, билися один об одного, вислизали мені з-під ніг...
Мій зір не сягав дна. Але я бачив кругляки, бачив водорості та рештки кораблетрощ, бачив, як вони лежать, як рухаються, так само ясно, наче дно було висвітлено прожектором.
Тепер я вже відчував, відчував свій шлях, униз, крізь геологічні пласти, вглиб земної кори, пальцем ноги обшукуючи каменисту поверхню, наче променем ліхтарика, визначаючи та порівнюючи хвилі тиску, ізостатичні зіткнення гір, там, під земною поверхнею, орогенні тектонічні зсуви[203], повільні, наче мандрівка ерогенними зонами, пестливі мінерали в найтемніших, найпотаємніших місцях...
Я увійшов! Скеля ковзнула вбік... моє тіло за нею...
Мені довелося пірнути, всередину каналу, що продовжує рухатися... Я помчав угору, женучи попереду себе хвилю жару, і вона розколювала скелю, прокладала нові шляхи, назовні, назовні... Руйнівна енергія йде цим шляхом. Я пробився крізь кам’яну товщу, ще раз...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.