Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дорослі перезирнулися і шкірою відчули небезпеку.
— Вася, заганяй мікроавтобуса в ліс, — скомандувала Марго. — Діти, беріть малого і погуляйте за тими деревами. Але не далі. Нам треба порадитися. Так-так, ідіть. Панове, треба вирішити, що робити. Особисто мені зовсім не хочеться опинитися в 37-му. Тим більше, я з дітьми. Ясно, що шеф там. І його треба визволяти. Хтось повинен піти в розвідку. Хто йде?
— Тільки зайчику і доводиться, — пожартував Андибер словами народної казки «Пан Коцький».
— Один? — захвилювалася Марго.
— Один.
— Тобі треба змінити імідж: постригтися і вийняти сережку з вуха.
— Краще смерть.
— Це тобі й гарантовано, якщо підеш у такому вигляді.
Тут Леська зчинила скандал, який Андибер егоїст бездушний. Там людина гине, його товариш, а він не хоче пожертвувати пасмом волосся...
Андибер завагався. І, очевидно, вже б піддався на шантаж, якби саме в цей час на галявину, де вони сховалися, не вийшов піонерський загін. Попереду йшов маленький барабанщик. За ним — горніст.
— Здрастє! — сказала Марго. — А це що за «Тимур та його команда»? Піонери промарширували до групи незнайомців.
Уперед вийшов безстрашний піонер, напевно, голова загону, і діловито спитав:
— Ви шпіони? — Ні, — не розгубилася Марго. — Ми — комуністи з Леніним у серці.
— Ні, — засумнівався Тимур. — Ви — шпигуни.
— Ні, — наполягала Марго. — Ми...
— ... дослідники-орнітологи, — виручив Андибер.
— А-а! Пташок досліджуєте! А чому у вас такий підозрілий вигляд, — примружуючись доскіпувався юний ленінець.
— Я... давно не стригся. Все в лісі та в лісі...
— А чого сережка у вусі?
— Це запасне кільце для кільцювання птахів. Щоб не загубилося. Ленінці здивувалися, але повірили.
— Товариш Сталін учить бути пильними. Ось тут на днях одного шпигуна зловили, — бадьоро розповідав піонер.
— У міліцію забрали? — наморщив лоба Андибер.
— Ага, забрали. Уже й розстріляли... Смерть ворогам радянського народу!
І дружній піонерський загін зі щирими оченятами рушив до дороги під стукіт барабана і ритм піонерського горна.
Щойно вони зникли за деревами, Марго скомандувала:
— Швидко у машину і хода! Куди-небудь подалі.
— Бажано в напрямі польського кордону, — додав Андибер. — Якщо ми в 37-му році, то він недалеко звідси. Васьок, вибач, я сяду за кермо.
Андибер гнав, як скажений, обганяючи вози і селян з виряченими від здивування очима. Напруга була дика. Кожен хвилювався по-своєму. Марго сховала в обіймах малого і не випускала його. Обабіч неї сиділи Сергій і Максим, тісно притулившись до неї. Вася ковтав валідол. Свєтка скиглила. Спиридоненко мовчав. А Леська то ридала, то стогнала, хапаючись за живіт. Її гладила по голові Віка.
Одного разу їм перепинила дорогу шеренга вантажівок із солдатами. Однак не на тих напали. Андибер звернув у кукурудзяне поле і, не збавляючи швидкості, летів як вітер.
Марго молилася. Вечоріло. З Андибера стікали по скронях цівки поту. Сорочка на спині змокла. Нарешті перестало трясти. Очевидно, виїхали на більшменш пристойну дорогу. Зненацька в очі вдарило яскраве світло. Всі заніміли: ось воно! Однак на дорогу вийшов міліціонер цілком сучасного вигляду і зупинив авто.
Усі повисипалися з мікроавтобуса і, побачивши нехитру «западню» для водіїв-джигітів, закричали «Ура!», а самого даїшника дівчата гаряче розцілували.
Відстьогнувши розгубленому хлопцеві та його партнеру щедру винагороду, вони з легкою душею поїхали в напрямі до Львова.
Пан Роман, здається, не здивувався їхньому приходові:
— Де ви бродите? Гриць у лікарні! Щось йому зле!
— Він живий? — здивувалися колеги.
— Цур вам! Певно, живий! Тільки якийсь схибнутий! Все торочить: «Мене розстріляли!» Що там сталося, у вашій експедиції?
— Не питайте, пане Романе! — сказала Марго. — Дайте краще води. Ні, чогось міцнішого.
— У мене файне вино у пивниці. Ходімо!
— Тільки не в пивницю! — в один голос запротестували гості.
Пан Роман трохи здивувався, але не наполягав. Сам пошкандибав униз.
— Уже за північ. Вип’ємо вина і спати, — сказала Леська. Ніхто не заперечував.
* * *
Спустившись уранці до вітальні, Марго спостерегла, що сніданок подано на несвіжу скатертину і має цілком холостяцький вигляд.
— А як пані Цигельдорф? — спитала вона у пана Романа.
— Та щось заслабла, — відмовив той.
— А що з нею?
— Хтось наче її переслідує. Чи цигани, чи татари...
— То що з Грицем робитимемо?
— Треба його визволяти з божевільні. Вони там запраторили його до буйних і тримають у гамівній сорочці.
— О господи! Поступово всі зібралися до столу, щоб розробити план дій.
Після того, як обговорили кілька варіантів, запозичених із сюжетів американських фільмів, виникла вкрай проста і слушна ідея:
— А що як цілком офіційно прийти і взяти його на поруки?
І всі радо згодилися.
День у Львові присвятили ретельним приготуванням. Запаслися провізією. Старших дітей відрядили на тиждень у пластунський табір. Малого завезли до двоюрідної сестри Марго, що жила під Львовом. Увечері довго бесідували. Вогню не запалювали, щоб не тривожити графиню фон Цигельдорф. А вона час від часу покашлювала десь за стіною.
Після того, як накуштувалися вина з пивниці пана Романа, Марго відчула потребу поспілкуватися зі старою панею. Вона вийшла в довгий темний коридор і пошепки покликала:
— Пані фон Цигельдорф!
У відповідь — мовчанка.
— Пані фон Цигельдорф! — іще разгукнула. Знову — ні звуку. З кімнати вийшов пан Роман:
— Даремна справа, Марусю. Пані фон Цигельдорф ні з ким ніколи не розмовляє.
— Цить, Ромку! Завше ти стромляєш носа до чужого проса! — почувся грубий голос графині.
— Пардон, пардон, — позадкував той і зник у вітальні.
— Ходімо, дитино, нагору, в мансарду, — поманила за собою стара графиня.
Марго стало спокійно і безпечно від звертання «дитино». Сильним жінкам, до яких вона себе зараховувала, просто фізично необхідно час від часу чути це слово. Воно магічним чином знімало психологічну напругу, яка постійно кліщами стискає таку жінку, не даючи ні на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.