Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."

На мансарді все видавалося таким великим, як у дитинстві. Картини були просто величезними. Маленька Мар­го ставала на невеличку табуреточку, точнісінько таку, як у дитинстві, і роз­дивлялася їх. Здавалося, що коли та­буреточка хитнеться, то Марго впаде прямо в той світ, який зображений на картинах. Тому вона міцно трималася за шляфрок пані фон Цигельдорф. На картинах бачила дуже знайомих людей, але водночас дуже далеких. Вони були наче живі й наче неживі. Вони повіль­но, дуже повільно рухалися, час від часу підморгуючи малій Марго або всміхаю­чись кутиками вуст.

— Вони всі з твого життя, — на старо­му обличчі графині зарухалися зморш­ки, що мало б означати доброзичливу усмішку.

— А це ти, — додала вона. — А це твій «принц» і твоя дитина.

Марго роздивлялася, як на фоні захо­ду сонця темніли дві постаті — вершник і вершниця. Вершник тримав попереду сідла маленьку дівчинку...

Десь затишно цокав годинник. Теж як у дитинстві.

Графиня посадила маленьку Марго на коліна і, гладячи її по волоссю, ска­зала, трохи картавлячи:

— Ти мудра й акуратна дівчинка. Я тобою пишаюся. Ти завжди складаєш іграшки в кошик. Ти не боїшся старших дітей і не ображаєш молодших. Не мож­на тільки їсти солодкого. Солодке дуже шкодить жінкам. Запам’ятай, воно за­биває в них жіночу гордість і перетворює на покірних рабинь чоловіків. Солодке вбиває в жінках бажання бути вільною. Запам’ятала?

— Так, — чемно сказала маленька Марго і хотіла було поколупати в носі, але згадала, що це роблять тільки неви­ховані дітки. — Бабусю! А що у вас бо­лить?

— Ой, не питай. Все в мене болить. Це паскудне Ахметове плем’я мало мене не замордувало. Як були безбожними бусурманами, так ними й лишилися.

— А що вони вам зробили?

— Краще спитай: чого вони не зроби­ли? Вони не захотіли мене провести до Гриця. Хоч Гриць і є їхнім нащадком, та я його люблю, паскудника, як рідно­го! А ті кривоногі кочівники затаїли на мене зло, за те, що я колись підбурила їхніх жінок проти них. Ха-ха-ха! — за­сміялася графиня. — Я дала їм зілля, від якого чоловіки стають безплідними. Ха-ха-ха! І щоб народити дитину, жін­ка йшла до сусіда — тільки не з Ахме­тового племені... Ха-ха-ха! А вони, ці бундючні безбожники, годували чужих дітей. Ха-ха-ха!

— Бабусю, а навіщо ви це зробили?

— Дівчинко моя, ти виростеш і збаг­неш: все зло у світі — від чоловіків. Бог спершу створив землю, воду і небо. Після того — рослини, птахів і тварин.

Потім чоловіка. І — найостаннішою — жінку. Ти бачиш градацію: від найниж­чого — до найвищого. Жінка є найдо­сконаліша з божих творінь. І це відразу ж і позначилося на існуванні Всесвіту. Чоловіка задовольняло життя в раю: по­вна бездіяльність, користування з пло­дів, до яких він особисто не мав стосун­ку, відсутність клопотів, бажань, дій і... свободи. Для чоловіка це був рай. Та й тепер чоловічі уявлення про рай є саме такі. А жінці цього було замало. Вона хотіла пізнати все: любов, біль, страж­дання, щастя. Адже не можна відчути щастя, не пізнавши нещастя. Уявлення про щастя в первісному раю — це фік­ція. Людина в божому раю може бути щаслива, лише пройшовши пекло жит­тя на землі. Розумієш?

Маленька Марго кивнула, щоб зро­бити приємне графині, хоча насправді це було не так.

Пані фон Цигельдорф провадила далі:

— Саме жінка зробила виклик систе­мі, в якій жила, виклик раю. І з гордо піднятою головою пішла з нього. Пішла на свободу. Запам’ятай, моя дівчинко, жінка — це першопричина знаходжен­ня свободи людством. Жінка — це пер­шопричина знаходження землі люд­ством. А чоловік за це її й ненавидить. Ненавидить за те, що вона позбавила його безтурботного існування. За те, що примушує його працювати, страждати, любити, відчувати біль і жагу. І чоло­віки згуртувалися і витворили систему, подібну до втраченої. Саме так і було створено державу. Держава — це спра­ва чоловічих рук. Ти мене слухаєш?

Марго кивнула голівкою, але очі її вже злипалися.

— Вони створили систему, за якої є все що завгодно, окрім свободи. Вони витворили громіздку бюрократичну ма­шину, в тенетах якої гине дух свободи. А їхні закони, то ж сміхота! Хіба вони можуть зрівнятися із законами життя, із законами природи? Саме тому закони й порушуються, бо вони суперечать жит­тю і виживанню в цьому світі. А чоловік цього не розуміє. Він будує, насаджує штучні конструкції, снує обмеження ре­альному життю, а життя не хоче розви­ватися за його законами і ламає всі ці конструкції. А він обтирається і знову будує, будує, будує. Ти виростеш, моя ді­вчинко, і сама в цьому переконаєшся... На власні очі... Не спи, не спи! — лагід­но штурхала маленьку Марго кістляви­ми пальцями графиня.

— Я не сплю... — із заплющеними очима казала Марго.

А стара пані натхненно продовжува­ла:

— Чоловіки — це слабкодухі істоти, які на волі почуваються беззахисними. Саме тому творять не-волю — державу, щоб почуватися там, як у первісному раю. А що вони зробили з Богом? Вони зробили з нього монстра — жорстоко­го, нещадного, караючого. Цей Бог не допускає жінку до свого статусу — бо­жого статусу. Але людство саме визна­ло божий статус Богоматері. Чоловіки спотворили Божу історію і не дали жін­ці панувати в раю, хай навіть нарівні з чоловіком. Саме тому Божа Матір стала панувати на землі — душею і розумом людей. Насправді ж — жінка, що наро­дила Бога, має божественну суть не мен­шу, аніж Богочоловік.

Маленька Марго вже крізь сон чула останні слова.

* * *

Божевільня була в далекому селі Обертениці і розташувалася навколо високого пагорба, а може, навіть і гори, на вершині якої височів напівзруйно­ваний монастир. Саме його й було при­лаштовано під лікарню. Гора була ске­ляста й обкидана колючими висохлими кущами. Дорога до колишнього монас­тиря була викладена, очевидно, тоді, коли будувався він сам. І мур навколо монастиря, і всі будови за муром були покриті рудою черепицею. Монастир ко­лись слугував водночас фортецею, а те­пер нагадував лише зламаний зуб у без­зубому роті. Споглядаючи його, ставало трохи моторошно.