Читати книгу - "Ти чуєш, Марго?.."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Усі замислилися. — Щось мені це не подобається... — зітхнула Леська.
— Та якісь вони — ті мужики — й на рекет не схожі... — вголос думала Марго. — Совкові костюми. Стрижка під «бокс»...
— Невже це через шефові слова про революцію, заколот, скинення самодержавства?...
— А хто його попереджав по мобілці?
— Здається, його однокурсник. Треба в Києві з’ясувати... Щось мені це не подобається...
Запала мовчанка. Дорога справді була жахливою. Дівчат знудило. Леська кілька разів просила зупинити мікроавтобус. Віяв вітер з піском. Усе навкруги було сіре, наче затягнене пеленою.
— Ви помітили: назустріч жодної машини! — сказав Вася. Однак ніхто не звернув уваги на його слова. Марго раптом уся напружилася:
— Серед нас є стукач! Вася, спиняй машину!
Вася з’їхав на обочину.
Марго розвернулася боком, щоб бачити всіх одночасно, і різко почала:
— Серед нас є стукач. «За ізмєну родінє» — це ж ясно як божий день! Жодного гуцула не було в колибі, коли шеф сказав ті трикляті слова. Я точно пригадую. Хтось серед нас «настукав».
— Точно! — заверещала Леська. — Уб’ю!
— Тихо, мамо! — заспокоювала її Віка.
— Не можу тихо! Бо є серед нас підлотник. Він тихо їсть із нами з одного котла, поряд спить і водночас гадить... Він серед нас!
Леська обвела прискіпливим поглядом колег. І зупинила його на Спиридоненкові:
— Ти мені давно вже не подобаєшся! Все мовчиш... Майже нічого не робиш! І ці твої смердючі журнальчики... Сексот! Збоченець!
Спиридоненко перелякався.
— Чесне слово, це не я!
— А ти, — продовжила Леська, перевівши погляд на Свєтку. — З того часу, як забрали шефа, щось ти підозріло тихенька!
— Я просто злякалася... — намагалася виправдатися та.
— Так, злякалася, що ми тебе розкусимо! Тобі все не подобалося в нашій експедиції. Все тобі не подобалося! Це ти, га? Признавайся!
— Не я, Лесько, не я... Я б не змогла!.. Я ж боягузка!...
— Ото ж бо й воно! Саме боягузи цим і займаються!
— Мамо, не треба, прошу тебе, — обняла її Віка. Проте та вже не могла спинитися.
— І ти, Васьок, такий солодкий, такий нещирий! Саме персональні водії завжди закладали своїх начальників!
Вася зблід і схопився за серце.
— Так-так, саме персональні водії! Це підколодні змії. Всі вони перебувають на службі, всі вони мають офіцерське звання, доплату за вислугу... Всі вони!...
Вася тремтячими руками витягнув з кишені валідол і поклав під язик.
— А ти, мабуть, за сто грам продався.
Так? Ану кажи! Марго намагалася спинити Леську.
— А ти, Марго, просто провокатор! Це ти спровокувала його! Взагалі ти завжди своїми психологічними штучками провокуєш його на крамолу! Така чесна, така справедлива! «Ніяких ретушувань результатів! Чистота експерименту!» — це ж твої слова? А на фіга мені твоя правда? На фіга? Я жити хочу! Просто жити! Я не хочу ні з ким боротися, нікому нічого доводити... Я хочу спокійно прожити своє життя і спокійно вмерти!...
— Лесько, заспокойся! Ми ж пропрацювали разом десять років! І ніколи не сварилися!
Леська вся тремтіла.
— Що таке десять років? Ну що таке десять років? Зненацька її осяйнуло:
— Так, десять років. Усі десять років. Тільки Вася п’ять. І... тільки Андибер кілька місяців...
Усі, мов по команді, повернули голови до Андибера. Той, підперши рукою підборіддя, дивився відкрито прямо у вічі й мовчав.
— Це ти? — спитали в нього хором.
— Я таким не займаюся... — сказав він так, що всі одразу йому повірили. — Давайте краще пообідаємо... — мирно запропонував він.
Тут згадалося, що вони не снідали.
— А котра година? — схаменулися.
Поглянули на свої годинники і із здивуванням помітили, що в усіх вони зіпсувалися.
— Дивіться, дивіться! — закричав весело Спиридоненко. — У мене секундна стрілка пішла назад!
— Ми, мабуть, потрапили в якусь магнітну зону, — сказала Віка. І молодь почала активно обговорювати природні аномалії. Це якось відволікло дорослих від болючої теми.
— Існують такі дірки в просторі, крізь які можна потрапити в інший вимір, — розповідав головний експерт з віртуальної реальності і всякої всячини Сергій — середній син Марго.
— Ану-ну! — заохочував його до розмови Андибер.
— Раніше вважалося, що ті дірки викликані об’єктивними чинниками: магнітні поля, несприятлива або просто специфічна екологічна ситуація. А зараз на заході науковці схиляються до суб’єктивних чинників.
— Ну ти просто професор! — жартувала Марго. — То що ж таке суб’єктивний чинник?
— Це коли виникнення тієї чи іншої дірки пов’язане з суб’єктом, тобто з людиною. Не всякою, а лише з тим, хто має особливо сильне енергетичне поле...
Публіка перестала жувати і посилено заворушила мізками. Всі згадали не давні пригоди, однак ніхто не насмілився завести розмову при дітях.
Сергій, сприйнявши це як особливу увагу, продовжив:
— Варто затесатися в компанію нормальних людей одному ненормальному, як решта можуть стати жертвами його подорожей у часі і просторі.
— А як розпізнати таку людину? — обережно поцікавилася Марго.
— Ну, не знаю... Кажуть, що така людина часто й сама не здогадується про свої здібності.
Доросла частина компанії почала розмірковувати на тему: а чи не я є причиною дивних пригод? Водночас вони прискіпливо розглядали одне одного.
Завершивши трапезу, вийшли з машини: хлопчики наліво, дівчатка направо. Повільно поверталися до мікроавтобуса. Хто курив, хто сидів на траві. Та погода не давала засиджуватися. Хотілося сховатися в мікроавтобус, однак відтягували час, бо до Києва було далеко: ще насидяться.
— І справді: дорога якась дивна, стара і безлюдна. Васьок, ми не заблукали? — спитала Марго. Однак Васьок не відгукувався.
Зненацька почувся гуркіт автомашини. Всі подивилися на дорогу і із здивуванням провели поглядом старий-престарий ЗІЛ, щоправда в досить пристойній формі.
З лісу вийшов Вася, несучи в руках якусь металеву табличку:
— Дивіться, що я знайшов!
На табличці був намальований суворий чоловік у будьонівці, який попереджав: «Будь бдителен!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ти чуєш, Марго?..», після закриття браузера.