Читати книгу - "Історія однієї з фей, Тетяна Собчук"

У день народження я задмухала свічки як фея. І після цього сталося дивне, але і водночас неймовірне. Я будучи уже в образі феї знову почала перетворюватися.

Змінилося моє вбрання, зачіска та крила. Сукня з довгої стала короткою. Схожою на ту в якій я була на вечірці до перетворення. Такого ж кольору, але іншого фасону. Вона була повітряною, короткою, але дуже пишною.  Волосся великими локонами вклалося на один бік, а зверху з'явилася невелика райдужна діадема. І що найцікавіше – це зміна крил.  По-перше вони стали більшими, набагато більшими.  По-друге, складалися з двох частин.  Не так як у метеликів.  Великі половинки — згори, а трохи менші — знизу.  Ні.  Одна пара крил була насичено райдужного кольору, а друга — була ніби їхнім відбитком.  Але не таким яскравим, а набагато світлішим, можна навіть сказати, майже прозорим.  У результаті у мене ззаду дві пари крил.  По-третє, видозмінилася можливість міняти крила.  Раніше вони змінювалися тільки коли я перетворювалася на фею, відповідаючи вбранню у якому була в образі людини.  А зараз вони змінювалися одразу із сукнею не виходячи зі стану феї.

Але це ще не все. Збільшилася і моя сила. Все що я вміла, але давалося з великим зусиллям, зараз можу зробити за кілька секунд і дуже легко. З однієї сторони це добре. Не витрачатиму багато зусиль на одну якусь дію. Не доведеться довго відновлювати енергію. А з іншої — як бути з новими силами? Які ми збираємося продовжувати з'ясовувати, що ще я можу робити.

З дня мого народження пройшло вже два тижні. А я досі в шоковому стані і майже не виходжу з кімнати.

— Кеті, як ти? —до мене заглянули подруги.

— Досі шокована, — відповіла я їм.

— Не хвилюйся, — сказала Глорія. — Твоя мама розповіла нам про своє перетворення у день вісімнадцятиріччя. 

— У неї було все таке ж саме? — запитала я. 

— Ну не зовсім, — розпочала Джесс. — Вона теж змінювалася, але не в таких масштабах. У тебе це через те, що ти наймогутніша фея за останнє тисячоліття. Тому і перетворення інше.

— Я не знаю, що робити, — понуро сказала дівчатам, — як далі бути?

— Ми у всьому розберемося, — заспокоїла Глорія, — разом. А тепер ходімо до остальних. Всі хвилюються.

— Добре.

Ми спустилися донизу. Всі сиділи у вітальні. Хоча у кімнаті була тиша, відчуття занепокоєння, хвилювання, безпорадності і трохи смутку витало в повітрі. І це не мої емоції, а близьких мені людей. Невже це ще одна нова здатність? Вміння читати емоції людей? Потрібно буде пізніше вирішити це питання. 

Заспокоївшись, я підійшла до рідних.

— Не хвилюйтеся, — розпочала я, — зі мною все гаразд. Вибачте, що заставила вас нервувати.

Звернувши на мене увагу, усі почали підходити і обнімати. Заспокоюючи... але кого більше? Мене чи себе?

Обійнявши всіх я змінила тему.

— Якщо все гаразд, пропоную перекусити. Я така голодна.

Усі посміхнулися і пішли у столову. Софі разом з дівчатами уже накрили стіл. Коли всі прийнялися за обід, я в цей час тайком зчитувала емоції рідних та друзів. Якщо у всіх стан був, приблизно, однаковий, то одна людина відрізнялася дуже сильно.

Цією людиною став, як не дивно, Річард. Його емоції були, одночасно, різними та сильними, на відміну від інших. Захоплення, здивування, інтерес, радість, впевненість, гордість, симпатія, довіра, любов, розчулення, повага, полегшення та багато інших позитивних емоцій. Але серед них присутнє також хвилювання. Цікаво чому? Я перебрала різні варіанти, але так і не змогла знайти відповідь на питання. Тому залишила спроби до кінця обіду.

Після того, як усі заспокоїлися, у тому числі і я, розійшлися кожен у своїх справах. Окрім нашої п'ятірки. Ми вирішили не залишати дослідження моїх сил, а продовжити цю справу. 

— Кеті, — раптом зупинив мене Річард, — ходімо зі мною, дещо покажу.

Дівчата зупинились, але не приділяючи цьому багато уваги пішли до кабінету Річарда. А ми попрямували в протилежну від них сторону. 

Місце, куди привів мене хлопець, знаходилося за оранжереєю та відокремлено живою півтораметровою огорожею. З середини вздовж всієї зеленої "стіни" були висаджені трояндові кущі. А по центру стояла невелика альтанка. Вона мала дивний вигляд. Точніше кожний раз приймала нову форму. 

Коли Річард завів мене в середину вона почала змінюватися. Вся конструкція була з кришталю. На підлозі викладена мозаїка крил. Чи то метеликів, чи то фей, але швидше за все, що це крила феї. Так як метеликів з такою формою крил я не зустрічала ніде, навіть у різних казках. Шість опорних колон круглої форми нагадували ніжки кришталевих келихів.  Тільки тримали вони дах альтанки, а не келих. Знизу колони між собою були з'єднані невисокою візерунковою огорожею. Дах був шестигранний. На верхівці якої стояла фігурка феї.

— Це неймовірне місце, — сказала я, порушуючи тишу.

— Так, — погодився Річард. — І я привів тебе сюди, щоб повідомити новину.

— Яку? — запитала я. — Хорошу чи погану? 

— Прекрасну, — повідомив хлопець і посміхнувся.— Рівно за тиждень ми підемо до Академії. Де ти зможеш прочитати книгу Феї. 

— Ти серйозно? Коли встиг все це організувати? — запитала я.