Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

й блідою, прищавою шкірою. Молодик був мертвий, його тіло вже заклякло, а руки зі скривленими, мов пазурі, пальцями були підняті аж до горла, ніби він від когось оборонявся. Проте це виявилось ще не найгіршим. Очі його були вирячені, а обличчя — скривлене в нападі такого жаху, що навіть Локвуд поблід, а я взагалі відвернулась.

Підліток з нічної варти кавкнув, ніби чимось подавився.

— Пробач, хлопче, — мовив Джордж. — За твоїм описом, це мусить бути Двейн Недлс.

— Він помер від дотику привида? — здивувалась я. — Це неможливо! Адже це сталось уже завидна!

— Ні, це не дотик привида. Він не набряк і не зблід. Його вбило щось інше — дуже швидким і моторошним чином.

Мені пригадалося дзеркало — невелике кружальце з чорного скла. Коли на нього поглянув Джордж, йому здалося, що його вивертає зсередини...

— Що ж? — прошепотіла я.

Джорджів голос несподівано посерйознішав:

— Судячи з його вигляду, Люсі, я можу сказати, що він помер зі страху.

11

П’ятдесят років існування Проблеми помітно змінили наше суспільство, і деякі з цих змін виявились досить-таки несподіваними. Коли великі Том Ротвел і Маріса Фіттес поділились із публікою своїми відкриттями, це викликало серед людей шок і паніку. Уже в першій своїй публікації — «Чому до нас приходять Гості» — вони припустили, що певні об’єкти, пов’язані з насильницькою смертю або травмами, можуть нести в собі «психологічний заряд» і бути «джерелами» або «ворітьми» для надприродних сил. Людські рештки, дорогі небіжчикам речі або навіть будь-які потенційні предмети бажання можуть підпадати під цю категорію — так само, як і місця вбивств або нещасних випадків. Ця сенсаційна думка спричинила загальне божевілля. Кожна річ, що могла мати хоч який-небудь психологічний вплив, викликала страх і огиду. Старовинні меблі та інший антикваріат безжально трощили чи викидали в Темзу. У Національній галереї один священник зірвав зі стіни й розтоптав ногами безцінний старовинний портрет, бо він, мовляв, «якось хитро дивився» на нього. Все, пов’язане зі старовиною, викликало підозру. Стрімко зростав справжнісінький культ нового, залишки якого збереглись і донині. Смішною видавалась навіть думка про те, що хтось може всерйоз зацікавитися Джерелами — цими небезпечними речами, які слід негайно нищити. А роботу з їхнього знищення доручили агенціям.

Проте згодом з’ясувалося, що ці заборонені речі все ж таки цікавлять декого — і до того ж не одну категорію покупців. З’явились як колекціонери, так і перекупи. Чорний ринок психологічно небезпечних предметів почав процвітати завдяки підпільним «продавцям артефактів».

Ще коли я навчалась у Джейкобса, на півночі Англії, мені казали, що трикляті торговці артефактами — цілковита моральна протилежність агентам. І ті, й інші полюють за Джерелами, але торговці роблять це заради власного прибутку, а агенти — заради суспільного добра. І ті, й інші мають Таланти, але якщо агенти користуються ними, щоб захистити суспільство від Гостей, то торговці про таке й не думають. Агенти обережно поводяться з небезпечними артефактами, спочатку знешкоджують їх за допомогою срібла й заліза, а потім відправляють до «Крематорію Фіттес» у Клеркенвелі. А от торговці, навпаки, продають свою здобич за найвищими цінами.

Країною ходили чутки про лиховісних колекціонерів, одержимих сектантів чи ще гірших осіб, які купували смертоності Джерела з метою, що наводила на звичайних громадян справжній жах. Власне кажучи, торговці артефактами були злодіями, покидьками суспільства, які нишпорили по кладовищах і склепах, шукаючи здобичі для продажу. Не дивно, що добром це найчастіше не закінчувалось.

Проте кінець, який спіткав бідолашного Двейна Неддса, здавався нам ще страшнішим. Наша знахідка викликала страшенний переполох на всьому кладовищі Кенсел-Ґрін. Менше ніж за годину тут з’явився інспектор Барнс із цілим натовпом фахівців з ДЕПРІК, які негайно відсунули вбік Кіпса з його помічниками. Кіпса наша знахідка по-справжньому схвилювала. Він відчайдушно крутився біля поліції, намагаючись знайти хоч які-небудь пропущені нами докази, аж поки Барнс наказав йому забиратися геть. Проте, правду кажучи, навряд чи фахівцям пощастило відшукати тут щось нове. Пошуки на березі каналу під огорожею не виявили жодного сліду ані Недлсового спільника, ані зниклого дзеркала. Справжня причина смерті торговця так само залишалась таємницею.

Одне слово, сонце вже сідало, коли ми нарешті розійшлися по окремих завданнях. Ми з Локвудом викликали таксі до Південного Лондона. Джордж, аж крекчучи від хвилювання, вирушив розкопувати архіви. Хлопчина з нічної варти (що тепер удавав із себе справжнього агента й бундючно походжав кладовищем, нап’явши кашкета набакир) узявся до виконання своїх обов’язків, пообіцявши негайно зателефонувати нам на Портленд-Роу, якщо почує щось цікаве. Не знаю, що тут подіяло більше — Локвудове завзяття й харизма чи, вірогідніше, гроші, що бряжчали у нього в кишені, — тепер він в усьому слухався нас. А ми досі навіть не знали його імені.

— Отже, — запитала я Локвуда через п’ять хвилин, коли таксі вже мчало нас уздовж Еджвер-Роуд, — ти збираєшся нарешті сказати мені, куди ми їдемо?

Тонкі вуличні тіні купались у сонячному золоті. Крамниці переживали останній великий наплив покупців перед довгою, повільною, моторошною нічною порою. Ми, агенти, називали цю пору «позиченим часом», бо кілька зайвих світлих годин випадає лише в середині літа. В ці години багатьох людей переповнювало дивне завзяття — щось на зразок непокори близькій темряві. Люди намагались якнайбільше з’їсти, випити й зробити: крамниці сяяли світлом і веселощами, тротуари повнились натовпом. Тільки-тільки засвітились захисні ліхтарі.

Промені надвечірнього сонця вигравали на обличчі Локвуда. Він мовчав, поринувши в думки, та коли нарешті обернувся до мене, його очі аж блищали від азарту гонитви. Як і завжди, це саме почуття передалося й мені.

— Нам треба побачитись з однією людиною,— пояснив він. — Гадаю, вона зможе допомогти нам знайти нашого втікача.

— Що ж це за людина? Полісмен чи агент?

— Ні. Торговець артефактами. Тобто продавчиня артефактів. Її звуть Костомаха-Фло.

Азарт у моєму серці вщух. Я вирячилась на Локвуда:

— Продавчиня артефактів?!

— Так. Моя знайома дівчина. Коли смеркне, ми знайдемо її біля річки.

Він безжурно визирнув у вікно — так, ніби ми їхали просто по крамницях. Зненацька в мене загула голова — як тоді, коли зі мною розмовляв череп. Те саме відчуття, ніби світ довкола став химерно-кривобоким... «Потаємний, облудний», — пригадала я слова черепа. Звичайно, я нітрохи не вірила йому. Проте ми з Локвудом уже рік працюємо разом, а про