Читати книгу - "Роберт Л. Стайн. Посміхнись та помри, Роберт Лоуренс Стайн"

Очі Спайді широко розплющилися, вираз обличчя став гнівним.

- Ти фотографував нею?

- Лише кілька знімків, - відповів Грег, шкодуючи, що не тримав язика за зубами. - Вони не вийшли. Справді.

- Значить, ти знаєш про камеру, - сказав Спайді, швидко просуваючись до центру кімнати.

«Він намагається заблокувати нам шлях?» запитав сам у себе Грег.

- Вона певно зламана абощо, - невпевнено сказав Грег, засовуючи руки в кишені джинсів.

- Вона не зламана, - тихо промовила висока темна постать. – Вона втілення зла.

Він рушив до низького фанерного столу.

- Сідайте туди.

Шері й Грег обмінялися поглядами. Потім, неохоче, вони сіли на край столу. Вони сиділи скуто, знервовано, їхні погляди кидалися в бік сходів, до втечі.

- Камера – це втілення зла, - повторив Спайді, стоячи над ними, тримаючи камеру обома руками. – Я точно це знаю. Бо я допоміг її створити.

- Ви винахідник? - запитав Грег, дивлячись на Шері, яка нервово смикала пасмо свого чорного волосся.

- Я науковець, - відповів Спайді. - Або, краще сказати, був науковцем. Мене звати Фредерікс. Доктор Фріц Фредерікс.

Він переклав камеру з однієї руки в іншу.

- Мій партнер по лабораторії винайшов цю камеру. Це була його гордість і радість. Мало того, вона могла б принести йому величезні статки. І принесла б обов’язково, я кажу.

Він зробив паузу, на його обличчі з'явився задумливий вираз.

- Що з ним сталося? Він помер? - запитала Шері, все ще смикаючи пасмом волосся.

Доктор Фредерікс хихикнув.

- Ні. Гірше. Я вкрав у нього винахід. Я вкрав креслення і камеру. Розумієте, я був не найкращою людиною. Я був молодий і жадібний. Дуже жадібний. І я не зупинявся перед крадіжкою, щоб розбагатіти.

Він зробив паузу, дивлячись на них обох, ніби чекаючи, що вони щось скажуть, висловлять своє несхвалення щодо нього. Але Грег і Шері мовчали, дивлячись на нього з низького фанерного столу, він продовжив свою розповідь.

- Коли я вкрав камеру, це застало мого напарника зненацька. На жаль, відтоді всі наступні несподіванки були моїми.

Дивна, сумна посмішка з’явилась на його старечому обличчі.

- Мій напарник, бачите, був ще набагато злішим, ніж я.

Доктор Фредерікс кашлянув собі в руку, а потім почав ходити перед Грегом і Шері, розповідаючи. Він говорив тихо, повільно, наче вперше за довгий час згадав цю історію.

- Мій напарник був справжнім лиходієм. Він захоплювався темними мистецтвами. Точніше не так. Він не просто захоплювався. Він був справжнім майстром у всьому цьому!

Фредерікс підняв камеру, розмахуючи нею над головою, а потім опустив.

- Мій напарник наклав прокляття на камеру. Якщо він не зміг отримати з неї вигоду, він хотів переконатися, що і я ніколи не зможу. І тому він наклав на неї прокляття.

Він перевів погляд на Грега, схилившись над ним.

- Ти чув історії про те, як деякі примітивні народи бояться камери? Вони бояться камери, бо вірять, що якщо вона їх сфотографує, то вкраде їхню душу. -  Він поплескав фотоапарат. - Що ж, ця камера справді губить душі!

Дивлячись на камеру, Грег здригнувся.

Камера вкрала Шері. Чи вкрала б вона всі їхні душі?

- Через цю камеру гинули люди, - сказав доктор Фредерікс, повільно зітхнувши. - Люди, близькі мені. Так я дізнався про прокляття. Дізнався про зло камери. А потім я дізнався дещо не менш страшне… Цю камеру не можна знищити.

Він кашлянув, шумно прочистив горло і знову почав ходити перед ними.

- І тоді я поклявся тримати камеру в таємниці. Тримати її якомога далі від людей, щоб вона не могла робити зло. Я втратив роботу. Свою сім'ю. Я втратив усе через неї. Але я рішуче налаштований тримати камеру там, де вона не зможе завдати шкоди!

Він перестав ходити, повернувшись до них спиною. Він стояв мовчки, згорбивши плечі, занурений у роздуми.

Грег швидко піднявся на ноги й жестом показав Шері зробити те саме.

- Що ж... гадаю, добре, що ми її повернули, - нерішуче промовив він. - Вибачте, що ми спричинили стільки клопоту.

- Так, нам дуже шкода, - щиро повторила Шері. - Гадаю, вона знову в правильних руках.

- До побачення, - сказав Грег, рушаючи до сходів. - Вже пізно, і ми...

- Ні! - закричав доктор Фредерікс, налякавши їх обох. Він швидко рушив, щоб перегородити шлях.

- Боюся, ви не можете піти. Ви занадто багато знаєте.