Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"

Від його слів у мене були мурашки по шкірі, його розповідь картинками являлася в моїх очах. Я не могла повірити жодному слову, але його спокійний голос продовжував оповідь, ще більше вселяючи мені крижаний жах в душу.

- Коли я прокинувся в лікарні, лікарі повідали про страшну катастрофу, в які загинули не мої батьки. Я не пам'ятав і не знав їх. Я не знав чому мене називають Мітіро. Все кругом було не моїм, чужим. Лише татуювання і шрами на тілі були з того мого життя. Розумієш? Я пам'ятав кожен свій шрам, де і коли його отримав. Я пам'ятав все своє життя і не пам'ятав, тих людей, що були зі мною в машині у момент аварії. Не пам'ятав я свого обличчя, як я опинився у Японії. Я не вірив сам собі. Я перевірив в інтернеті чи справді був той Віктор. Чи були мої побратими. Я перевірив некрологи. Вони загинули, він поліг... У невідомому нікому населеному пункті. Всі записи, що я знайшов підтверджували, що саме я лишився тоді, в тому населеному пункті, але чому ж я тепер тут? Я хотів подзвонити своїм батькам. А що я їм скажу? Що сказати батькам, які вже оплакали свого сина? Що я є? Тільки трохи інший? Я не зміг би навіть почути їх голос.

Мітіро взявся за голову, я почула тремтіння в його голосі. Здавалося, розповідаючи він знову переживав ті події. В моїй голові не було думок, лише картинки образів, які створював його голос, що звучав в темряві кімнати.

- Я не розумію цього досі! Чому я тут? Чому, втративши всіх своїх побратимів і зустрівши смерть, гідну воїна, я знову дихаю цим повітрям? Хто я тепер? Я той кого пам'ятаю все життя? Чи я хлопець в тілі якого я опинився? Я не той, ні інший! Я молодий хлопець, в тілі якого, понівечений роками війни розум. Я цілком здоровий фізично, але маю ті самі жахи, що були в моєму житті. Кожного ранку. Кож-но-го, я прокидаюся від кошмарів, в яких раз у раз переживаю страшні, останні миті життів побратимів. Це пекельне шоу, наче на повторі, крутиться щоночі в моїй голові. Я не знаю хто я, і для чого я тут. Я мав піти за ними всіма, мій шлях повинен був зупинитися там, у вирі бою...

- Ти Мітіро Аокі. Я знаю тебе лиш таким! - від його слів, сльози знову побігли по щокам - Ти сторонишся від мене. Боїшся, що я не сприйму тебе тим, ким ти є. Але ж я не знала Мітіро до. Я знаю лиш тебе. Ти завжди для мене виглядав ось так. Твій характер і повадки завжди були такими, які є зараз! Чому ти думаєш, що маєш залишитися в тому житті, яке уже закінчилося? Волею богів, тобі було подаровано другий шанс. За всі твої страждання. За пережите горе втрат. За все те, що ти віддав, захищаючи інших, тобі дали другий шанс! А ти хочеш упустити його. Ти хочеш і в цьому житті жити так само, як жив у минулому?
Зі сльозами на очах, я говорила йому не підбираючи слова. Вся його історія. Все що він говорив. У це важко було повірити, але чим більше він розказував, тим яскравіші образи ставали перед моїми очима. Із розумінням всього, що йому довелося пережити, мені приходило розуміння чому він став таким. Тим, якого я його знаю тут і зараз. Я нарешті розуміла його думки. Я розуміла звідки у нього та аура, яку ще при першому погляді в його смарагдові очі відчула я. Його манера говорити, його пунктуальність. Навіть те, що він так чітко підготував свої ліки. Тепер я розуміла це все. Він мовчав, і здавалося, посміхнувся...

...

"Тобі дали другий шанс" слова Сіракави вирвали мене зі спогадів всього того містичного круговороту подій, які сталися зі мною. Я, загартований війною і відірваний від долей звичайних людей, ніяк не міг подумати про це. Слова цієї таємничої дівчини, які ніколи не спадали мені на думку, вразили мене до глибини душі. Чи дійсно це так? Тут я пережив всі ті моменти, які колись були втрачені мною. Радості безтурботного і спокійного життям. Нові знайомства, друзі. Загадкова дівчина, з довгим темним волоссям і таємничим поглядом. Це справді інше життя, не продовження того. Маю Сіракава, не по роках доросла розумом дівчина, яка відкрила мені інший бік всього, що не давало мені спокою. З її вуст, покритих щирими сльозима, прозвучала та істина, до якої я, зі всім свої досвідом, не міг ніяк прийти.
"Маю, ти набагато доросліше мислиш, чим я" подумав і посміхнувся своїй дурості.

Ми сиділи на дивані, в кімнаті огорнутою пустотою ночі. Мовчали, я нічого не відповів на її слова. На душі було спокійно, хотілося просто сидіти поруч і мовчати. Ліки чи може смачний бульйон, приготовлений турботливою кроличкою, подіяли. Жар спав. Легка втома огортала моє тіло. Мій розум, повільно огортав в свої обійми сон.
Будильник на руці просигналізував, що вже третя ночі. Я спокійно відкрив очі. Мій сон, хоч і короткий, був спокійним і глибоким. Вперше з того дня, коли я побачив краплену стелю лікарні, я прокинувся без кошмарів і холодного поту. Простуда розвіялася так само, як і кошмари. Приємні відчуття спокою тепло гріли в грудях. Моя голова лежала на колінах Сіракави. Її рука була у моєму волоссі. Напевно, я заснув і вона положила мене до себе. Пестивши моє волосся, своєю ніжною рукою, вона теж заснула.
Блаженство перервала думка, що я своєю довбешкою відлежав їй ноги. Тихо, намагаючись не порушити сон, я встав з її колін. Вже пізно, не хочеться будити. Я обережно підняв її на руки і відніс у спальню. Навіть не проснулася, спала міцним спокійним сном. У сяйві місяця, що падало через не закрите шторами вікно, її світла шкіра, здавалося, сяяла. Симпатичне обличчя спокійно насолоджувалося сном. Дуже мила картина. Провівши рукою по шовковистому волоссі, накрив її чистим пледом.
Перемістився у вітальню. Перед сном прийняв душ. Одягнув чистий одяг і зайняв диван, накрившись пледом. Сон швидко знайшов мене, міцний і спокійний. Снилося мені, як Сіракава гладить мою голову, що лежить на її колінах.

Прокинулися ми майже одночасно. Я встиг вмитися і здивуватися, що цього ранку я не змиваю із себе спогади нічого кошмару. Коли повернувся у вітальню, двері спальні прочинилися. З моєї спальні вийшла мила заспана дівчина у шкільній формі. Між нашими поглядами знову повисла ніяковість.
- Я не хотів тебе будити, тож виріши тобі буде зручніше в ліжку - невпевнено, пробелькотів я.
- Дякую. Як твоє самопочуття? - видно їй теж дуже ніяково.
- Я здоровий, як ніколи! В мене гарний імунітет.
- Ну та, вдурге за пів року заболіти. Ти б краще беріг себе, а не надієшся на імунітет - докоряла сурова нянька.
- Ну, я старатимуся. Дякую тобі... За все.
- Ем... та пусте... - її слова розвіяли образ строгої вимогливої няні. Вона сором'язливо потерала передпліччя рукою. У квартирі повисла незручна пауза.
- Сі..
- А..
Ми одночасно намагалися зняти цей момент, який повис між нами. Я взяв цю ініціативу на себе.
- Які у тебе плани на сьогодні?
- Ну, я не думала про це. Ніяких не було.
- Підемо на побачення? - ну навичок знімати її ніяковіння в мене явно не було. Дещо збентежившись питанням, вона посміхнулася.
- Ходімо. Тільки мені потрібно привести себе в порядок. Це точно побачення? - прищурилась вона, гіпнотизуючи поглядом. Пішла в контратаку, так сказати.
- Точно, тільки попрошу тебе, не одягай спідницю.
- Тобі не подобаються мої ноги?
- Ні, дуже подобаються.
- Це звучало двозначно!
- Ой...
- Чи може в тебе досі травма, від того що я твою парту займала? - іскорками зі свої темних очей, безсоромно продовжувала дразнити мене.
"Коли ти повернула цю свою самовпевненість?" подумалось мені.
- Не забувай, що я ще не зовсім одужав. Ти мене зараз знову в жар заженеш.
- Хех. Розслабся, просто люблю трохи розвіяти твій зухвалий погляд. На котру годину?
- Давай о 14.
- Добре. Не запізнюйся - підмигнула вона.
Рівно о 14 годині двері квартир 503 і 504, майже одночасно, відчинилися. Я в світло-сірих класичних штанах, легкій сорочці з підкоченими рукавами. Приховувати татуювання перед нею не потрібно, вона все знає. На плечах невеликий спортивний рюкзак. Вона вийшла у легенькій блузці, волосся акуратно зібрано і закріплено милим крабиком позаду. На плечі невеличка сумочка, в яку помістилися, певно, лише її телефон і помада. Дослухавшись до мого прохання, вона одягнула короткі легкі шортики. "Значить вирішила замінити спідницю, на ще більш короткі шорти? Дійсно любить вона подразнити мене".
- І куди ж ми підемо?
- Спершу, купимо тобі подарунок.
- От так от відразу?
- Це особливий подарунок, впевнений ніхто тобі такого не дарував.
Заінтригована Сіракава, слухняно попрямувала за мною. Направилися ми у один магазинчик, в якому продавалося мото-спорядження. Я ж попередив, що подарунок буде особливий.
- Ти подаруєш мені набір інструментів? - жартувала вона.
- Ні, я подарую тобі шолом. Шкода, забув попередити, щоб не довго старалася над зачіскою. Але ж не одній тобі мене дразнити.
- Такого мені точно ще не дарували.
- Як думаєш, який буде тобі личити?
- Я в цьому не розбираюся, як і в твої планах на цей день. Можливо ось той чорненький.
- Ну може, давай ще подивимось. Хоча, я вже бачу твій подарунок - я дивився на милий чорний шолом з вушками. Одного погляду на нього мені вистачило, щоб зрозуміти - це те, що я шукаю.
- Який милий. Наче кролик.
- Точно, ми його беремо!
- І куди з таким подарунком далі? - поцікавилася, вже коли ми вийшли з обновкою з магазину.
- Далі, я познайомлю тебе з моєю подругою.
- Ти впевнений, що на першому побаченні, варто знайомити дівчину з подругою?
- Я впевнений вона тобі сподобається. В неї такий же норовливий характер, як і в тебе.
Ми повернулися до нашого будинку і попрямували на парковку, що була за ним. Там стояла Хонда і віддано чекала свого власника.
- Знайомся, моя HONDA CB 125R.
- Це твій мото?
- Так, придбав недавно.
- Так ось, чому ти попросив не одягати спідницю.
- Угу. Зачекай хвильку, мені потрібно повернутися у квартиру.
Я швидко піднявся до квартири, взяв свій шолом. Коли повернувся побачив картину, як Сіракава уже робила селфі біля мото у своєму новому шоломі.
- Я ж казав, ви подружитися.
- Вона мені сказала, що тобі подобаються дівчата з гарною фігурою - відповіла Сіракава, проводячи пальчиком по вигинам байка.
- Певно обирав я її, згадуючи тебе.
Свій рюкзачок я почепив на неї і ми помчали по місту, знайомою уже дорогою. Я віз Сіракаву до узбережжя моря. Вона міцно тримала мене, обіймаючи і притуляючись до моєї спини. Приємно було відчувати її обійми і не тільки обійми... День ми провели на набережній. Хоча було ще не зовсім жарко, але набережна працювала на повну. Ми пройшлися до пляжу. Полюбувалися безкраїм морем. Ходили, дивилися на те, як дітвора розважається на атракціонах. Учив її стріляти в тирі. Відпочивали від сонця в кафе, де замовили прохолодні, різнокольорові напої. Потім знову гуляли, їли морозиво і дразнили один одного, тицяючи морозивом в ніс.
- Ти б не вживав так багато холодного. Хочеш знову застудитися?
- Якщо ти мене лікуватимеш, то залюбки.
- Дурник.
Гарний день. Я забув про все, час швидко пролетів, на дворі стало вечоріти.
- Ти мені довіряєш?
- Цілком.
- Я хочу показати тобі ще одне місце, ходімо швидше, доки сонце не сіло.
- Не хвилюйся ти так, я не зникну при заході сонця.
- Ми маємо це побачити!
Ми знову осідлали байк. Я поїхав вздовж узбережжя. На одному із поворотів, ми поїхали вузенькою стежкою серед дерев. Коли виїхали на галявину, я припаркував байк. Лишивши шоломи на ньому, ми поспішили на пагорб з одиноким деревом. В день, при заході сонця, мальовнича галявина, здавалася картинкою із фільму. Пагорб, що був насправді скелястим обривом перед морем. Самотнє дерево, наче маяк на ньому. І сонце, яке сідало в море. Приємний свіжий вітер легко колихав її чорне шовковисте волосся, наче граючись. Ми дивилися на захід сонця, з вершини мальовничого пагорба.
- Ти знаєш, є легенда, якщо гарно прислухатися, то почуєш шум сонця, яке опускається у воду. Послухай - тихо сказав їй я, а вона зосередилася на своїх чуттях.
 - Пшшшшшшь - прошипів я на її вушко.
- Ну ти знову мене дразниш - засміялась вона.
- Ми ще маємо зробити тобі фото, ходімо доки ще видно захід сонця. 
Трохи спустилися з пагорба, щоб було ще видно море і одиноке дерево. Тримаючи її долоню, я попросив йти і дивитися в сторону моря. Чудові кадри, море, дерево, захід сонця. Таємнича дівчина. Мужня рука хлопця з татуюваннями і годинником, котру ніжна рука веде у незвідану далечінь. Колись це був популярний тренд. Фото в стилі "слідуй за мною", я бачив таке в соц мережах. Вони завжди здавалися мені цікавими і дещо загадковими. Сіракаві личитиме таке фото.
Ми ще довго сиділи, на моїй куртці під тим деревом. Вона схилила голову мені на плече, я поклав руку на її долонь. Насолоджувалися свіжим подихом морського повітря і красивим краєвидом.
- Мітіро, я кохаю тебе - прошепотіла вона.
- І я кохаю тебе... Маю - відповів тихо я.
Під одиноким деревом, сиділи двоє людей. Здавалося такі різні. З інших світів. Але почуття, що поєднували їх, не знали ні кордонів, ні меж різних світів.
- Скажи, коли ти зрозумів, що покохав мене?
- Тоді, коли ти подарувала мені шоколад.
- Дурник! Ти не маєш серця, навіть не знаю, як ти зміг закохатися - з награною образою, промовила Маю.
- Почуття це дуже складна річ - я спокійно продовжив - Я ніколи не знав цього почуття. Мені нагадує це квітку, яка бореться, росте і тягнеться до променів сонця. Ще лише зерно, але воно вже є. І коли зерно проросло, квітка розпустилася - тоді люди розуміють красу, яка так відчайдушно боролася за своє життя. Цвіт своїх почуттів я зрозумів тоді, коли ти постала перед мною на казковій вуличці. Того весняного дня, на алеї серед сакур. Тоді, в одну мить, я прибрав твій телефон, зачарований таємничою дівчиною, що красувалася у пелюстках сакур, які підіймав вітерець. Там я зрозумів почуття, які розквітли в мені.
- Ти знаєш, я чула наступного дня, твою розмову з тим хлопцем. Якщо почуття це квітка, що розцвітає в наших серцях, то цвіт її розпустися в мені у момент, коли ти захистив мене від нього. Твоя сильна і тепла рука тримала мою. Я стояла за твоєю спиною в повній безпеці. Тоді почуття розквітли у всю красу, але зрозуміти цю красу я змогла лиш почувши твої слова тоді. Ти сказав йому "вона не річ, щоб її можна було виграти в суперечці". Красиві слова, які відкрили мені очі на почуття, що давно в мені тягнулися до променів сонця.