Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"

...

Сьогодні з ранку його не було. Я чекала його не дивлячись на дощ, що крапав на дворі. Я дуже хотіла насолодитися нашою прогулянкою під зонтиком перед канікулами. Не було його і на заняттях. Не витримавши, я запитала Ямаду:
- А ну так, він попередив, що заболів. Його не буде. Ну в нього з навчанням все добре, то ж не хвилюйся. Останній день занять не такий вже важливий.
Можливо для успішності і не важливий, але для мене... Сьогодні мені не дадуть роздруківки, щоб я віднесла. Семестр вже закінчився, домашнього завдання не буде. Можливо навідати його? Хоча ні, він же змучений хворобою, певно, відпочиває.
- Дівчата, а можливо ми відмітимо початок канікул разом? - запитала Юкі.
- Так, ми тут подумали з Юкі, чому б нам не зробити якийсь пік нік десь на околицях міста? - додав Ямамото.
- Огоу! Я бачу ви скоро будете моїми конкурентами з такими ідеями - пожартувала Акі.
- Мені здається це чудова ідея - все ще в своїх роздумах, погодилась я.
- Ще Аокі покли-и-и-чемо - протянула Акі, поглядаючи на мене.
- Ну якщо він одужає. Його ж сьогодні не має - уточнив Ямада
- Та він певно знову грав пів ночі на гітарі і проспав все - усміхнулася Акі і добавиа серйозніше - обов'язково покличемо, свіже повітря піде йому на користь в одужанні.
- Ой, а як ми його запросимо? В когось є його номер? - бідкалась Юкі.
- Ну, є в мене одна... Ні, навіть дві ідеї. Тож не переживай. Думаю Маю все владнає.
- Я?
- Ну а хто ж? - пискнула Акі - в тебе ж є його номер, і живеш ти поруч. Тож ти точно зможеш йому передати запрошення.
- В тебе є номер Аокі? - здивувався Ямамото.
- Ну так, ми якось... обмінялися номерами - подружки зрадливо захіхікали, адже вони добре знали, секрет нашого обміну номерами.

Я не могла всидіти в квартирі. Я все вагалася. "Подзвонити? Та ні, а якщо я його розбуджу. Написати? Та ні, а якщо він не побачить повідомлення і не встигне приготуватися. Все ж ми хотіли на барбекю. Можливо він хотів би щось прикупити до цього. Та і не хочеться його турбувати. Він боліє, можливо йому зараз важко. А в нього є ліки? Він же сам, може в нього немає ліків і він не мав сил за ними вийти? Так він точно не скоро одужає." Наче шукаючи причину, я крутила в голові різні думки. Я хотіла навідати його. Зізнавшись собі в цьому, моя впевненість знову повернулася до мене. Уже майже дев'ята вечора, чи не пізно? Ні!

Щоб не нароком не розбудити, якщо він відпочиває, я вирішила легенько постукати у двері. На моє здивування, від дотику вони легко відчинилися. Він їх не то що не замкнув, а навіть не зачинив. В серці стало тривожно "чи все з ним гаразд?". Я швидко забігла до квартири. В легкому світлі, що падало із заштореного вікна, я побачила Аокі. Лежав він на дивані у вітальні, вкритий пледом. Поруч, на журнальному столику, склянка з водою і якісь стікери. Він важко і не рівно дихав, задавалося його мучає не лише хвороба, а і страшний кошмар. Мої спостереження перервало пронизливе тікання. Годинник на його правій руці засвітився. Аокі важко піднявся, сів на дивані і стомлено опустив голову. Я зробила крок до нього.
- Аокі...
- Сіракава? - здивував його мій голос. Його стомлені смарагдові очі поглянули на мене.
- Як ти себе почуваєш? В тебе є ліки? - підскочила я, хвилюючись.
- Ну так... Ось - він показав мені на столик. На стікерах, де арабськими цифрами був вказаний час, я побачила пігулки. Була дев'ята вечора.
Я допомогла йому прийняти ліки, подала воду. Доторком руки до спітнілого чола, поміряла температуру - ще тримається жар. Допомогла знову лягти на диван. Зробила вологий компрес з рушника. Протирала чоло доки він спав. Спостерігала, важке не рівне дихання і рухи його закритих очей. Сон не давав йому відпочинку. В гарячці, його мучили кошмари. Як йому допомогти?
Довго сиділа біля нього, не знаючи, як врятувати його із жахіть кошмару. На дворі стало зовсім темно. Я згадала, як мене доглядала мама, коли я в дитинстві хворіла. Як готувала мені смачний гарячий бульйон. Ці спогади надихнули мене. Я ще раз кинула погляд на, змученого хворобою і важкими снами, Аокі і вискочила до себе в квартиру. Я старалася швидко приготувати поживний бульйон, щоб не лишати його без нагляду на довго. Готово, глянула на годинник, північ. Згадався стікер на столі 00.00, певно його розбудить будильник. "Він так любить порядок і пунктуальність" подумала я, уже несучи кружку гарячого бульйону. Він сидів на дивані уже не вкриваючись пледом, в кімнаті було темно і я не бачила чи не заснув він сидячи.
- Аокі - тихо покликала я.
- Сіракава? Ти так пізно прийшла?
- Я заходила вечором, а потім вирішила зробити тобі бульйон, ось - дала йому гарячу кружку. Голос в нього був живіший.
- Так то був не сон?
- Думаєш я тобі приснилася?
- Тоді б це не був кошмар.
- Ну якщо жартуєш, значить йдеш на поправку. Пий.
Він слухняно сьорбав гарячий бульйон, а я мовчки спостерігала за ним. Забрала свою пусту кружку. Знову поміряла температуру рукою - вже не такий гарячий.
- Я включу свілто?
- Так.
Світло різало йому в очі, я бачила, що його дихання все ще важке. З його підказкою, швидко знайшла термометр, стала виміряти температуру.
- Та мені вже краще - винувато говорив він.
- Сиди і міряй! - цього разу, вже я була старшою сестричкою, а він неслухняний молодший братик.
- Ну мені світло очі виколює.
- Потерпи трохи, я побачу термометр і вимкну.
- І скільки там?
- 38.1
- Оу, бачиш. Краще!
- Якщо це краще, яка ж до того була в тебе температура?
- Ну... дещо вища - і де тільки ділася його постійна серйозність, подумалося.
- Як ти примудрився захворіти літом? - вичитувала його вимикаючи світло - тобі потрібно відноситися до свого здоров'я уважніше. Я... хвилювалася.
- Сіракава, дякую тобі. Мені дійсно краще. Чому ти піклуєшся про мене, в таку пізню пору? - я темноті не бачила його обличчя, але здавалося, воно набрало серйозності. Я сіла поруч.
- Я тут, тому що я хочу допомогти тобі, вилікувати тебе.
- Не можливо вилікувати того, хто уже помер... - його голос був спокійний і серйозний.
- Не говори дурниць! Ви, хлопці, завжди переносите застуду наче то смертельна хвороба - розсердилася на його слова - Не говори більше такого...
Серце стискало дивне почуття, мені хотілося заплакати. Його слова. Таким спокійним тоном, він говорив це наче справді уже змирився, що помре.
- Чому? Чому ти сторонися мене? Чому ти не можеш прийняти, що хтось хвилюється за тебе? Що не так зі мною, що ти стараєшся віддалитися від мене - проговорила я, уже не стримуючи сліз. Його слова розірвали мою звичну стриманість. Я відчувала, що була скажено ображена на нього - скажи мені, чому я відчуваю, що саме ти робиш цю стіну між нами?
- Я не знаю з чого почати... - спокійно мовив він у темряву кімнати - Я не знаю чи повіриш ти, коли почуєш це.
- Я хочу знати - шмигнула носом я, уже поборовши сльози.
- Я справді не хотів, щоб ти стала ближче до мене. Я не той ким ти мене знаєш. Це все звучить, як моя чергова вигадка, яку я розповідав тобі дорогою в школу, щоб подразнити - я відчувала, як він поволі вагається чи варто продовжувати - вся ця історія почалася коли я прокинувся в лікарні. Не знаю чи знала ти, що я пережив аварію.
- Я знала це... - згадалося, що тоді коли вчителька повідала про це мені, я довго не могла перестати думати про це.
- Тоді почалася ця історія, але не моя... Моя історія почалася за довго до лікарні. Я не Мітіро Аокі. Принаймні, я не пам'ятаю, щоб був ним раніше. Я пам'ятаю своє... Навіть не знаю, яке з них тепер моє життя. В це важко повірити, і ще важче це пояснити. Моє ім'я Віктор. Я народився в тій же країні, що і Мітіро. Я там виріс і жив. Я пам'ятаю це все. Своє дитинство, батьків, школу. Навчання і чим займався після. Там я був воїном. Я багато років віддав, щоб інші жили свої спокійні розмірні життя. Я мав друзів, вірних побратимів. Ми воювали, знищували ворога. Ворог вбивав одним за одним мої друзів. Їх всіх не стало... Весною, минулого року і я йшов у свій останній бій. Я пам'ятаю, що загинув там. Я пам'ятаю присмак власної крові коли останні краплі життя покидали те тіло...