Читати книгу - "Місто дівчат"

того кучерика він туди навмисно прилаштував. (Є одна цікава річ, Анджело: недбалість нізащо не має здаватися вимушеною.) Словом, він виглядав як актор — влучніше я його не опишу. Як актор, якого найняли грати роль вродливого, добре збудованого чоловіка, який тисне руку водієві таксі. Артур рушив до нас широкими атлетичними кроками й потиснув руку тітці Пеґ так само сильно, як щойно горопашному таксистові.

 — Місіс Б’юелл, — мовив він, — це страх як мило, що ви нас прихистили!

— Мені це за радість, Артуре, — сказала тітка. — Я просто обожнюю вашу дружину.

— Я теж її обожнюю! — прогудів Артур і стиснув Едну в обіймах — так міцно, що їй, мабуть, заболіло, хоч вона, навпаки, засяяла від задоволення.

— А це моя небога Вівіан, — сказала тітка Пеґ. — Вона жила в мене ціле літо. Переймала досвід, як довести театр до ручки.

— Небога! — вигукнула Една так, ніби роками слухала всякі казки про мене. Вона поцілувала мене в обидві щоки, обвіявши мене пахощами гарденії. — Та тільки глянути на тебе, Вівіан, — ти просто сама чарівність! Будь ласка, скажи мені, що ти не юна акторка й не збираєшся руйнувати собі життя в театрі — хоча тобі з твоєю вродою туди пряма дорога.

Її усмішка була надто тепла й щира, як для театрального світу. Вона обдарувала мене своєю неподільною увагою — і цим відразу мене підкорила.

— Ні, — відповіла я. — Я не акторка. Але мені дуже подобається жити з моєю тіткою в «Лілеї».

— Ще б пак, сонечко. У тебе фантастична тітка.

Нашу розмову урвав Артур — він потиснув мені руку, мало її не роздушивши.

— Дуже радий знайомству, Вівіан! — мовив він. — То ти кажеш, що вже давно стала акторкою?

Йому підкорити мене не вдалося.

— Та ні, я взагалі-то не акторка… — почала було пояснювати я, однак Една поклала мені руку на плече й шепнула на вухо, наче найближчій приятельці:

 — Не переймайся, Вівіан. Артур часом слухає не дуже уважно, але рано чи пізно він розбереться, що й до чого.

— Ходімо вип’ємо чогось! — запропонувала тітка Пеґ. — Правда, будинок з верандою я забула купити, тому пити будемо в захаращеній вітальні над сценою. Зате зможемо вдавати, нібито сидимо на веранді — Геніальна Пеґ, — сказала Една. — Як же я за тобою сумувала!

Після кількох таць із мартіні мені почало здаватися, що я вже сто років знайома з Едною Паркер Вотсон.

Вона осяяла вітальню своєю чарівною присутністю. Її світле личко й рухливі сірі очі надавали їй схожості з королевою фей. Усе в ній насправді було не таке, як здавалося на перший погляд. Вона була бліда, але не здавалась слабкою чи вразливою. Мініатюрна, тоненька, з вузесенькими плечима, але не крихкотіла. Една мала бадьору, пружну ходу й звичку голосно реготати, і це аж ніяк не поєднувалося з її делікатною постаттю та блідою шкірою.

Худа як патик і така ж міцна — якось так.

Точне джерело її краси було важко визначити, бо зовнішність її не була ідеальна — не така, як у тих дівчат, з якими я пустувала ціле літо. Її лице було круглясте, і вона не мала таких ефектних вилиць, які в той час були в моді. Та й молода вона не була. Їй стукнуло щонайменше п’ятдесят, і вона не намагалася цього приховати. Здалеку важко було сказати, скільки їй років (пізніше я довідалася, що Една до сорока з копійками грала роль Джульєтти — і ніхто на це не нарікав), та коли придивитись, видно було, що шкіра навколо її очей потріскалася тоненькими зморшками, а лінія підборіддя зм’якла. У її по-модному підстриженому волоссі з’явилися сиві пасма. Однак у душі Една була молода.

Словом, мені не вірилося, що переді мною п’ятдесятилітня жінка. А може, вік не мав для неї значення, тому вона ним не переймалася. Проблема з багатьма немолодими акторками в тому, що вони намагаються завадити волі природи, тоді як Едні природа, схоже, не збиралася мстити, і та на неї теж не нарікала.

Утім, найбільшим її даром було душевне тепло. Вона раділа всьому, що бачила, і від цього хотілося бути коло неї, купатися в її радості. Навіть незмінно суворий вираз лиця Олів пом’якшав, коли вона побачила Едну. Вони обнялися як давні подруги — зрештою, вони ними й були. Того вечора я дізналася, що Една, тітка Пеґ та Олів познайомилися на полі бою у Франції: Една належала до британської гастрольної трупи, яка показувала вистави для поранених вояків — ті самі вистави, що їх допомагали ставити тітка Пеґ та Олів.

— Десь на цій планеті, — мовила Една, — є фото, де ми троє стоїмо в польовому шпиталі, і я б усе віддала, щоб знову його побачити. Ми були такі юні! Носили ті страшні робочі сукні без талії.

 — Я пам’ятаю те фото, — сказала Олів. — Ми на ньому заляпані болотом.

— Ми вічно були в болоті, Олів, — зауважила Една. — То ж поле бою. Ніколи не забуду, як там було холодно й сиро. А пам’ятаєш, як я мусила сама замішувати собі грим з цегляного порошку і смальцю? Я так боялася виступати перед вояками. Такі в них усіх були страшні рани. Пам’ятаєш, Пеґ, що ти мені сказала? Коли я запитала тебе: «Як я можу співати й танцювати перед тими бідними, зламаними хлопцями?».

— Змилуйся, Едно, сонце, — відповіла тітка Пеґ. — Та я ніколи не пам’ятала й не пам’ятаю, що я коли кажу.

— Ну то я тобі нагадаю. Ось що ти тоді відповіла: «Співай голосніше, Едно. Танцюй жвавіше. Дивись їм просто у вічі». І ще: «Не смій принижувати цих хоробрих хлопців своїм жалем». Так я і вчинила. Голосно співала, жваво танцювала і дивилася їм просто у вічі. І не принизила тих хоробрих хлопців своїм жалем. Але бачить Бог, то було непросто.

— Ти дуже старалася, — схвально мовила Олів.

— То ви, медсестри, старалися, — сказала Една. — Пам’ятаю, як ви всі страждали від дизентерії й обмороження, але попри все підбадьорювали одна одну: «Зате в нас нема заражених ран від багнетів! Вище носа, дівчата!». Ви були справжні геройки. Особливо ти, Олів. Могла з будь-ким із лікарів позмагатися. Я ніколи цього не забуду.

Коли Олів почула цей комплімент, її обличчя зненацька осяяв дуже незвичний вираз. Думаю, то було щастя — хто б міг подумати!

— Една ставила для хлопців Шекспіра, — сказала мені тітка Пеґ. — Я тоді, пам’ятаю, подумала, що то жахлива ідея. Боялася, що Шекспір знудить їх