Читати книгу - "Виправний день"

Виправний день — неправильна назва. Зміна історії людства зайняла трохи більше години.

Поліція не втручалася. Після років таврування їх злочинцями з боку політиків та ЗМІ поліція крізь пальці дивилася, як громадяни тягнуть брезентові мішки у кожен капітолій, кожну будівлю суду, міської ради, в кожну адміністративну будівлю коледжу. Того ранку поліція знала, що дзвінки з повідомленнями про пожежі та вбивства слугуватимуть лише наживкою, принадою, щоб притягнути ЗМІ в засідку.

Щороку виборців і платників податків убивали злочинці. Поліцейських убивали злочинці. Цього року злочини вишукуватимуть законодавців.

Участь у Виправному дні викреслювала всі кримінальні звинувачення й ордери Бінґа з Естебаном. Вона також анульовувала борг за навчання Джамала.

Заблудлі мішені, звісно, доводилося ловити в аварійних пожежних виходах, на паркінгах, під припаркованими машинами, де вони, зіщулившись, плакали. Інші ховалися за замкненими дверима кабінетів, які доводилося пробивати пожежними сокирами. Навіть із цими заблудлими вівцями старий режим знищать до настання ланчу.

Спали на думку слова колишнього викладача. Якось давно один професор читав Джамалові лекції. Професор Бролі розповідав про культуру елліністичних греків, як вони цінували комедію понад усе театральне мистецтво. Їхні комедійні вистави чисельно в рази перевищували трагедії, оскільки вони вважали, що всі людські прагнення здаються банальними й сміховинними для богів, які спостерігають згори. Боги вважали людство неймовірно смішним.

Але коли християнська культура витіснила греків, християни знищили більшість комедій. Трагічні історії підсилювали християнські переконання, тож церква зберегла «Царя Едіпа», «Медею» та «Прометея закутого» і знищила все, що не оспівувало церковні ідеали страждання і мучеництва.

Для стародавніх греків абсурд був глибший, ніж трагедія. Це засіло в його голові, коли Джамал дивився вниз, наче ті боги Олімпу.

Під перилами глядацької галереї, верескливий, багатолюдний карнавал поранених і осліплених політиків, цирк плаксивих, метушливих, багатих і впливових, цих удушених кров’ю, конвульсивних клоунів був вершиною людської дурості. Смішно було дивитися, як вони кидалися вперед, намагалися зібрати повні руки власних вивалених смердючих нутрощів. Бліді долоні тримали мізки, що витікали з розтрощених черепів. Це були ті самі конторні бюрократи, які кілька секунд тому проголосували за те, щоб відправити його і всіх його друзів на схожу долю.

Коли Джамал убивав мішень за мішенню, освічуючи дулом чергового старигана, йому от що спало на думку. Цей професор Бролі на антропології пояснював одну теорію стосовно гумору в падінні на сідниці. Комічних трюків, у яких хтось спотикається і несподівано падає. Тих частинок незграбної фізичної комедії. Як стверджують антропологи, ми сміємося через якийсь доісторичний рефлекс.

Коли примітивний чоловік був жертвою, коли він зі своїм плем’ям біг нажаханий від шаблезубого тигра чи ще чогось такого, того, хто падав, з’їдали. Для всіх інших його смерть виявлялася значним полегшенням. На думку Бролі, весь гумор виникає від уникнення смерті.

Роками Джамал ходив у постійному страху. Ще до того, як він потрапив на… не на призов, вони з друзями називали це потрапити на смерть… ще до того, як думка про нову світову війну замаячіла на горизонті… він знав, що помре молодим. Зґвалтований нервово-паралітичним газом у битві.

Натомість відсьогодні й надалі він сам став шаблезубим тигром.

Біль у вказівному пальці значив для Бінґа більше, ніж розораний кулями старий, що повз брудним мармуром унизу. Звук пострілу рушниці турбував його більше, ніж їхні крики. Віддача приклада рушниці в плече завдавала більше болю, ніж розстріляні в гімно політичні брахмани, які намагалися видряпатись одне на одного за ще однією миттю життя.

Він разом із іншими членами роду стояв у галереї, у виграшній позиції, яку вони зайняли і з якої знімали тижнями. Вони знали кожен шлях утечі, яким мішень може скористатися. Вони зайняли позиції, щоб обстріляти будь-яку перешкоду на поверсі нижче.

Крики все полегшили. Від криків Бінґ ненавидів їх іще більше, якщо це взагалі було можливо, цих старих леді та чоловіків, які не вміли говорити правду. Кожне їхнє речення було ухильне, обмежене й умовне. Ці крики були першим чесним звуком, що виривався з їхніх ротів за період зрілості.

Ну й вид: багаті старі чоловіки б’ються і штовхаються, лізуть одне на іншого, щоб дістатися безпечного місця.

Вони кинулися в один бік, ніби панічні товсті коти. Боролися, збивалися в купу перед замкнутими дверима. Вони купчилися і плакали під столами. Замість шоломів вони розкривали товсті томи законодавства і накривали собі ними голови. Це допомогло Бінґові уявити масовий загін та вбивство слабких диких тварин. Одне відео обійшло членів його племені. Там показували дельфінів, яких загнали у сітку і забивали, поки вода не оберталася на криваву піну. Ця слизька, судомна маса мертвих та майже мертвих, Бінґові було важче дивитися на смерть гарних дельфінів, ніж костюмованих політиків. В Інтернеті він дивився, як диких кролів заганяють в обгороджені майданчики, здоровенні стрибучі хвилі кролів кидаються в один бік, тоді в інший, поки чоловіки ходять між ними і розбивають черепи металевими молотками. Бінґ дивився відео з кенгуру і тюленятами. Відстріл законодавців був нічим порівняно із забиттям маленьких дитинчат гренландських тюленів.

Віддача приклада рушниці гупала Бінґа в плече так, що біль розпалював його гнів і змушував націлюватися на кожну ознаку руху в приміщенні внизу.

Ці перестрілки відбулися під благословенням поліції. Бо поліцією вже пожертвували заради політичної коректності. І масовому винищенню молоді вдалося запобігти, позбавившись відносно невеликого числа тих, хто вже стояв однією ногою в могилі, хто вже виростив дітей і кого вшановували.

Судові зали, палати засідань та знімальні групи на місцях подій, лекційні зали — все це смерділо пістолетним димом і розбризканим гімном.

Уже коли снайпери дали дозвіл, збирачі вийшли до мертвих. Тут одне нібито мертве тіло закричало від дотику ножа, і виявилося, що одна з мішеней прикидалася мертвою. Тоді Бінґа покликали спуститися з галереї, і мішень пищала так боягузливо, що приємно було подарувати їй смерть.

Усе сталося надто швидко, щоб обдумувати. Щось рухалося, і Чарлі натискав на гачок. Прикутий до місця. Очі шукали рух. Переміщення по сітківці. Щось живе. Кожне ворушіння, здавалося, оминає його мозок, свідомість і заганяє в стан трансу, як під час відеоігор, як собаку, що спостерігає за білкою, чи кота, що чатує біля мишачої нори, чи як його батю на березі річки, коли той дивився на один і той же червоно-синій рибальський