Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

Мені здається, що я задихаюся, тому що не очікував почути такі слова від Оксани. Так ось, що вона насправді думає про мене? Хлопець, який надумав свої проблеми і просто намагається привернути увагу? Подруга повертається до квартири Олі, а я просто тупо стою і дивлюся в стіну. Тільки мій другий день тут, а все вже йде псу під хвіст. І чому я сподівався, що буде краще?

***

До Парку пілотів повертаюсь на таксі, бо зовсім не маю сил та й не дуже добре пам’ятаю дорогу, якщо чесно. Нічне місто не здається вже таким гарним, навпаки — трошки лячно бути самому серед великих будівель. Здається, що один невірний крок, і я провалюсь в глибоку темряву. Чи може я вже провалився? Бо моє життя зараз нагадує суцільну чорну полосу. І здається, зіпсував я все сам. Хотілось би звинуватити когось іншого, хоча б Ретроградний Меркурій. Але ні, проблема лише в моїй голові. Я образив Ернеста, не допоміг Оксані, обісрався на першому ж знайомству з новими друзьями. Мабуть, мені все ж краще повернутись додому. Взагалі додому. Життя великого міста не для мене. 

Ліфт знову не працює і доводиться підійматися триклятими сходами. В квартирі мене зустрічає Джипсі, який наробив калюжу в коридорі. Не треба казати, що я в неї вступив. 

— Ну що ж ти, хлопчику, — нахиляюсь до нього. — Наробили ми з тобою каки, еге ж?

Пес не відповідає, а тільки стягує з полички свій помаранчевий повідок. Хоче на вулицю. Все одно не засну. Тому беру Джипсі на руки і несу назад по сходах, вниз. Так, мопс не тягне на захисника, коли йдеш нічною вулицею. Але з ним все одно спокійніше. Чую його хрипкувате дихання і відчуваю себе трошки краще. Поки Джипсі робить свої справи, сідаю на лавку і дістаю телефон — треба глянути білети. Але якщо вдома я хотів це зробити, то зараз щось взагалі не тягне. Якщо я повернусь, то це буде довбаний кінець. А я так не хочу. 

Тому замість сайту з білетами відкриваю довбаний Інстаграм. Сам не знаю, що роблю насправді. Але в підписниках Оксани знаходжу його. Він тільки один з таким ім’ям — Ернест Стежка. На аватарці він з рудим великим котом. В стрічці не так багато фотографій. Одна з останніх, де вони з Марком та Миколою були на картингу. Марка взагалі важко не впізнати. На фотці в нього яскраво-помаранчеве волосся, наче Фанта. Відкриваю цю фотографію та просто дивлюсь. Я ж не гей, вірно? Чому ж я тоді роздивляюсь так детально?  

Коли ми з Джипсі повертаємося додому, то біля дверей квартири сидить Оксана. Вона підіймає на мене погляд, а потім підводиться і раптово мене обіймає. Я сіпаюсь, ледь не впавши зі сходів.

— Думав, що я вдарю? — її голос глухий, тому що вона притискається носом до мого плеча.

— Якщо чесно, то так, — пригортаю дівчину до себе. 

— Вибач, — Ксю зітхає. — Просто…просто це не та справа, про яку я хочу балакати. Я знаю, що завжди виглядала, як страховисько. Але я намагаюсь бути, як вони.

— Як хто? — трошки відсуваюся, щоб поглянути їй в обличчя. 

— Як Оля..Аліса..Влада, — Ксю відводить очі, — я знаю, що я з них найстрашніша подружка, але…

— Ксю, хто сказав тобі таке гівно? — мене аж тіпає від цих слів. — Серйозно? Звідки це в твоїй голові? Ти завжди була гарною! І зараз ти гарна! Але зараз ти…вибач за це питання, але ти хворієш? 

— Ні-ні, — знову бреше, — мені просто вдалось сильно схуднути, от і все. Просто, я й справді була гладкою, коли приїхала сюди. І мені на це звернули увагу. 

— Добре, — не хочу з нею сваритись знову. Питань багато. — Але давай все-таки обговоримо цю тему, окей? Я хочу, щоб ти все розповіла.

— Та в тебе й своїх проблем вагон і маленький візок, — Оксана нарешті дивиться мені в очі. — Вибач, що я так сказала. Я не вважаю твої проблеми надуманими. Я просто вийшла з себе.

— І що? — я намагаюсь підбадьорливо всміхнутися. — Буде ще один візок, але я тебе не залишу. І не треба вибачатись. Я теж…придурок.

— Дякую, — те, як вона дивиться, доводить той факт, що проблеми зі здоров’ям є. Я не помилився. Але чи захоче Оксана розповісти все те, що гниє десь глибоко всередині? І який йолоп звернув увагу на те, що талія Ксю не схожа на тоненьку гілочку? 

— Там Джипсі напісяв в коридорі, — хочу розрядити атмосферу, і мені це вдається. Оксана сміється і дивиться вниз на пса, який віддано і слухняно сидит поруч з нашими ногами.

— По дупі отримаєш, — дівчина намагається бути суворою. Але вже через мить ми вдвох голосно сміємось в коридорі квартири, витираючи калюжу.

Пізніше я роблю нам чай з пакетиків, що приємно пахне яблуком з корицею. Нарешті знімаю ще вологий одяг і перевдягаюся в домашні шорти та стару футболку невідомого кольору. Колись вона була синьою. Оксана сидить на дивані з телефоном, але коли я сідаю поруч, то відкладає його екраном донизу. Потім знову бере до рук. Вперше бачу, щоб вона ось так нервувала.

— Ось, — Ксю показує фото, на якому вона з якимось високим хлопцем. На плечах Оксани, очевидно, його куртка з малюнком. В руках хлопець тримає фотоапарат, яким робить це фото у дзеркалі якогось закладу. 

— Це Вітя? — згадую, що Ксю кілька місяців назад розповідала про свого колишнього.

— Віталік, — поправляє вона. — Але так, це той хлопець, про якого я тобі розповідала, що ми розійшлись. 

Віталік  — фотограф. І виявляється, я не все знаю про їх відносини. Пам’ятаю, як Оксана була в нього закохана і з яким захватом розповідала про них. Пам’ятаю кілька сторіс в Інстаграмі з цим Віталіком. Ксю ніколи не викладала таких домашніх фотографій. Вони завжди були гарно вдягнені в якомусь ресторані, або десь на виставках. Я тоді дуже тішився, що Ксю нарешті знайшла когось, з ким можна вести те омріяне гарне життя. Але зараз я слухаю Оксану і розумію, що це все була лише гарна картинка. Спочатку Віталік був тим самим солодким принцем з казки: гарні манери, багато друзів, харизма та гарний секс.