Читати книгу - "Назад - це теж напрямок, NatKo"

— Ну як? — Марк посміхається. 

— Непогано, — вимушено посміхаюсь у відповідь. 

Рюмки йдуть по другому колу. Тепло в грудях стає все сильнішим, а в голові з’являється приємний туман, який дозволяє хоч трошки не думати про те, як мене вибісив Ернест. Ця ситуація бісить і досі, підігріває мене зсередини. 

Як виявилось, кордон між добре і вертольоти переступити дуже легко. Тому вирішую піти на балкон подихати, бо голова починає по-справжньому йти обертом. Пам’ятаю, як в дитинстві знайшов у мами такий круглий металевий диск, котрий всі називали грація. Вже в дорослому віці я дізнався, що то тренажер для тонкої талії. Думаю, у всіх в дитинстві такий вдома був. Так от я колись на ньому крутився до темних плям перед очима і нудоти. Зараз відчуваю себе приблизно так само. 

Лице м’яко гладить прохолодний нічний вітерець. Одяг досі мокрий, тому шкіра покривається мурашками. Поруч хтось стає, спираючись ліктями на металеві перила. Цього хтось хочу бачити менше всього. Але він тут. Дістає сигарети і одну простягає мені.

— Будеш?

— Може, досить вже чіплятись? — я дивлюсь йому в очі, але ніяк не можу сфокусувати погляд. 

— Я просто запропонував тобі сигарету, — Ернест ховає пачку. З’являється маленьке полум’я запальнички. 

— Не треба зі мною фліртувати, я не гей, — мені самому важко зрозуміти, чому я зненацька починаю цю тему. Але в мені говорить водка. Або мені просто хочеться так думати. 

— Добре, — він так байдуже знизує плечима, що це бісить ще більше. — Не розумію, до чого тут моя орієнтація. Але окей. 

— Я не гей, — невідомо навіщо я повторюю цю фразу. Може, намагаюся щось довести самому собі? 

— По-моєму, — блондин все так же байдуже видихає дим, — ти і сам не знаєш, хто ти такий. Тому йди проспись вже. Водку тобі краще не пити, язика тримати не вмієш.

— А тобі краще триматись від мене подалі.

— Як скажеш, — знову цей дурний байдужий тон. 

І Ернест просто йде геть. Чому я відчуваю себе винним? Я нічого не зробив!

Він йде, а я не можу позбутись відчуття, що образив його. На мить з’являється бажання піти слідом і пояснити, що я не гомофоб. Але і не гей теж. А ти впевнений? — в моїй голові наче звучить голос Оксани. Але мене ж ніколи не тягнуло до хлопців. Чому це могло початися зараз? Боже, мені соромно. Я кажу про відносини між хлопцями, наче про якусь хворобу. Не хочу бути тим дебілом, який з відразою дивиться на одностатеві пари. Я просто не знаю, як реагувати. 

Не думав, що моя маленькая подорож до великого міста не тільки не допоможе вирішити проблеми з сенсом життя, а й підкине цілий букет нових. До переживань за стан Оксани додається ще одне питання — моя орієнтація. Ніколи навіть не замислювався з приводу відсутності відносин в житті. Коли я навчався в училищі, то це питання навіть не з’являлося, бо в мене, як і у всіх, просто не було часу. Кожного дня лекції, опрацювання завдань в напівтемному приміщенні бібліотеки, практичні вправи, вистави в театрі батьків. В школі я весь час проводив з Оксаною, яка була тільки подругою, не дивлячись на те, що нас намагалися зісватати всі, кому не лінь. І зараз, в мої двадцять три, це питання наче сніг на голову в липні. Чому все не може бути простим? Як в дитинстві. Коли єдиною проблемою було не встигнути після школи переглянути мультик Злюки бобри. 

Навіть на балконі мені немає чим дихати. Може мені душно від самого себе? Тому приймаю рішення піти на вулицю. Скоріше за все мені потрібно пройтись, провітритись. Але на сходах мене зупиняє голос Оксани. 

— Ти куди?

— Я просто йду подихати, — дивлюсь, як мокре вбрання обтягує її кістляве тіло.

— Все добре? — чомусь кожен хоче задати мені це питання.

— Так…просто…

— Ти дуже сильно паришся, — Ксю посміхається.

          — А що, не треба паритись, як ти? — не можу це втримати в собі.

— В смислі? — на її обличчі вже немає посмішки, вона згасає, як свічка без повітря.

 — Ну ти ж не паришся, що ти схожа на жертву концтабору, — понеслась. — Не паришся, що не їси, а тільки палиш і п’єш. 

— Тебе це не повинно чіпати, — такого льодяного тону я ще не чув. — Це моє життя. І мені подобається бути худою. 

— Блювати в туалеті теж подобається? — гальма відмовляють повністю.

Щоку обпікає від удару. Оксана дає мені ляпаса з усієї сили. Навіть роблю крок назад — чи від подиву, чи від удару. 

— Йди додому, — вона важко дихає, наче й сама злякалась від цього. Витягає з кишені ключі і кидає мені. — Зустрінемось там.

— Ти думаєш, це нормально — ховатись за красивою картинкою в Інстаграмі? — слова виринають з мого рота, наче я не можу це контролювати. — Нормально — вдавати, що все добре, коли це ніфіга не так?

— Що ти можеш знати про мої проблеми, Шамсудінов? — подруга дивиться на мене так, що мені хочеться здригнутись. — Напевно, дуже класно кричати про проблеми, стоячи на сцені і купаючись в променях слави? Бідненький, не знаєш, що тобі робити. Не знаєш, хто ти такий. А я знаю, хто я, Саша! І не тобі щось казати про гарну картинку. Ти все життя ховаєшся за маскою. А тебе ще й люблять за це.