Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Інших забивали «товстими металевими шомполами, якими звичайно чистили рушниці. Після кількох таких ударів спина засудженого ставала схожою на січене м’ясо, і після покарання побитих знімали з лавки непритомними чи мертвими»[525].
Друзі і вороги
Шахтарі Донбасу не були сліпими послідовниками червоних. Наприклад, у травні 1919 р. в Юзівці, до того, як більшовики увійшли в місто, робітники зібралися і ухвалили постанову, що, якщо більшовики виявлятимуть неповагу до церкви і священиків, вони піднімуть бунт. Резолюцію вручили більшовикам, і церква та священики були врятовані[526].
Масовий український націоналістичний рух, здається, обминув Донбас. Справа не в тому, що націоналістичні групи мали слабку підтримку. Як засвідчили вибори до двох Установчих зборів, вони мали значну підтримку мас, особливо селян, і такі люди, як поет Володимир Сосюра, брали участь у цьому русі як новобранці[527]. Однак націоналістам не вдалося організувати своїх прихильників. Селяни піднімали повстання проти своїх ворогів і розходилися по домівках, щойно закінчувався бій[528]. За свідченням одного українця, що жив на Донбасі, такі слова, як Верховна Рада чи Скоропадський, там навіть не згадували[529]. Селянські прагнення землі і свободи були сильніші, ніж поклик українського націоналізму, цього витвору інтеліґенції. Прагнення народу виявлялися здебільшого у формі озброєних виступів проти червоних, білих, німців, Скоропадського та Петлюри. Ці виступи були новочасним гайдамацтвом (боротьбою степових повстанців), бо гайдамаків століттями прославляли в Україні, особливо в степу, за опір «кожному можливому завойовнику»[530]. Озброєні загони, як і їхні попередники козаки, поводилися як найманці, приєднуючись то до одного, то до іншого табору, залежно від ситуації, і здійснювали такий самий терор, як червоні і білі[531].
Найпомітнішим серед них був рух Махна. Важливо не те, чи були його послідовники анархістами, а те, що вони підтримували своїх проводирів у боротьбі з усіма чужинцями. Рух сформували козацькі традиції незалежності і свободи[532]. Ось ці слова, що їх приписують Махну, привабили багатьох послідовників:
«Геть будь-яку владу... щоб ми могли мати те, чого хочемо. Вбивайте євреїв, які п’ють нашу кров. Убивайте генералів, які хочуть встановити те, що вони називають законом і порядком. Убивайте землевласників, які відбирають у нас наше, і вбивайте всіх комуністів, які примусять нас поділитися з містами. Коли ми вб’ємо чимало, ми поділимо землю, і тоді ми наказуватимемо містам, що вони мають віддати нам, а ми зможемо давати обіцянки про те, що ми в обмін даватимемо їм»[533].
Радянські загони, що реквізували зерно, стали основною мішенню терору. «Сотні і тисячі продпрацівників» стали жертвами селян та махновців[534]. (Так само як і вояки Добровольчої армії, які часто грабували міста та села). Іноді ще з живих жертв здирали шкіру[535]. Коли махновців переслідували, їх переховували селяни, які вважали російськомовного українця Махна своїм рятівником[536]. У Махна були послідовники й серед робітників[537]. За словами тогочасних спостерігачів, він мав таку популярність, що навіть деякі організації більшовицької партії в Гришиному та Юзівці були «заражені... махновщиною»[538]. Чимало сучасників просто не могли зрозуміти, кому служив Махно[539]. Багато інших бандитських груп теж ловили і вбивали комуністів. (Тому червоний терор проти махновців та їхніх прихильників був особливо жорстоким)[540]. За словами одного українця, який жив на Донбасі, ці озброєні загони не обкрадали людей і мали народну підтримку[541].
Однак вони вчиняли антиєврейські погроми. Так само як і білі, українські націоналісти та червоні. (На Дону жертвами такого терору стали калмики)[542]. Погроми на півдні під час громадянської війни були найкривавішими за всю сучасну історію. Вони почалися 1917 р., тривали 1918 р. і досягли найбільшого розмаху 1919 р., на який припадає пік громадянської війни. Погроми вчиняли всі, зокрема і Червона армія під проводом єврея Лева Троцького[543], і вояки Махна, чиїм близьким товаришем був єврей В. Волін (Ейхенбаум)[544]. За останніми розсекреченими даними про Троцького, він категорично відмовлявся стати командиром Червоної армії, бо був євреєм, але зрештою Ленін переконав його. 1923 р. Троцький заявив, що йому не слід було приймати командування Червоною армією, бо в критичні моменти громадянської війни аґітація білих — «На чолі Червоної армії стоїть єврей» — збивала з пантелику[545]. Загалом такі заклики, як «Бий жидів — рятуй Росію», «Ради, але без жидів», «Смерть євреям і комуністам!» та «Геть з України жидів та кацапів!», використовували залежно від потреб бандитів[546]. Кількість загиблих євреїв в Україні та Білорусії з 1917 до 1921 року оцінюють у 180 000 – 200 000 чоловік[547].
Як і під час попередніх погромів, на Донбасі в громадянську війну було менше погромів, і вони були не такі масові, як у західних реґіонах країни, де були численніші і сконцентрованіші єврейські громади. Однак щонайменше двадцять чотири погроми зафіксовано в Луганську, Юзівці, Гришиному, Єнакієвому та інших містах Донбасу: шість учинили вояки Денікіна і вісімнадцять — «банди», як-от махновці[548].
Звичайно, зберігся і традиційний образ ворога. Можна посперечатися з твердженням Петера Кенеза, мовляв, «євреї чекали приходу Добровольчої армії з великими надіями» (більшість євреїв були ремісниками і крамарями, які страждали від більшовицької політики, спрямованої проти торгівлі)[549]. Генрі Абрамсон стверджує, що серед українських євреїв найпопулярнішими були сіоністські партії[550]. Однак євреїв убивали, бо багато білих були переконані, що більшовизм — єврейська змова; вони підозрювали євреїв у прихильності до більшовиків і вважали євреїв буржуями, хоч якими бідними вони були насправді.
Більшовицькі вожді та радянський уряд, почасти з метою захистити пригноблених євреїв та зупинити антисемітизм, намагалися вибудувати новий образ ворога: контрреволюціонерів усякої масті під загальною назвою класових ворогів, шкідників і саботажників. «Влада зверталася до населення із закликом бити ворога і доносити на нього. Щоправда, ці заклики до шпигунства супроводилися водночас і відповідними погрозами: «Будь-яке недонесення, — проголошував наказ голови надзвичайного воєнно-революційного трибуналу Донецького басейну П’ятакова, — трактуватимуть як злочин, спрямований проти революції, і каратимуть за нього з усією суворістю законів воєнно-революційного часу»[551]. Вже 1917 р. слова «саботаж» та «саботажник» стали провідними в політичному дискурсі Петрограда[552]. 1919 р. ці терміни замінили антисемітизм, ставши закликом до цькування політичних цапів розгрішення:
«Раніше, ще за царя, казали, що “винні євреї”, а тепер, коли наша система погана, кажуть, що «винні саботажники». Звичайно, саботаж — це злочин, але маленькі вади — це наслідок неправильної
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
