Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Коли приходить час, провожу долонями по сукні, струшуючи уявні пилинки, кидаю останній погляд у дзеркало та виходжу з кімнати. Не встигаю дійти до холу, як широким кроком мене наздоганяє Денис Вікторович. 

– Маєте чудовий вигляд, Аделіно! – говорить, порівнявшись зі мною. 

І я так розумію, що це комплімент за вигляд ззаду, бо в очі він мені ще не встиг подивитись. Але мені все одно приємно. 

– Ви теж нічого так, – оглядаю чоловіка з голови до п'ят і сподіваюсь, що в цю мить з мого рота не тече слина.

Чорний, наче вугілля костюм, білосніжна сорочка, краватка-метелик і щетина, бажання доторкнутись до якої, настільки сильне, що аж долоня пече вогнем.

– Ви точно приїхали на перемовини? – запитує, лукаво підіймаючи один з кутиків своїх губ. – Не дарма ж ви взяли з собою таку сукню.

– Спонсор цієї краси Коста, – знову провожу долонею по сукні, вона така приємна на дотик, що я не можу стриматись, щоб не торкатись її. – Наче якийсь флешмоб “Одягни Аделіну”. Спочатку Ви, тепер Коста. Може він подумав, що я знову з'явлюсь в шортах і вирішив перестрахуватись?

– Не думаю, що Ви настільки безвідповідальні, хоча…

– Що значить “Хоча”? Я дивлюсь, ви теж не тільки шорти брали, – киваю на його метелика.

– Спонсор цієї краси також Коста, – повторює мої ж слова і ми зустрічаємось поглядами, наче нам одночасно прийшло прозріння.

 – Що він замислив? – запитую я, але по виразу його обличчя розумію, що зірвала фразу з його язика.

– Про це ми сьогодні і дізнаємось, – згинає руку в лікті в моєму напрямку. – Прошу.

– Якщо пощастить, – додаю, а сама підхоплюю чоловіка попід руку і стримано усміхаюсь.

Денис Вікторович не схожий на типового залицяльника, хоча і виглядає, як грецький бог з позначкою тридцять плюс. Зосереджено крокує вперед, тому і не помічає всі ці зацікавлені погляди, з боку італійських красунь, що заворожено проводжають нас поглядом. 

Витягую струною спину, трохи задираю підборіддя і мій наступний крок вже більш рішучий, бо йти поруч з таким чоловіком, додає мені впевненості в собі. Хоча здавалося б, куди ще впевненіше?! 

Виходимо на вулицю де на нас вже чекає той самий водій, що зустрічав вранці в аеропорту. Киває та щиро посміхається, коли відчиняє переді мною дверцята автівки. 

Їдемо ми не довго, а коли прибуваємо на місце, нас зустрічає Аннет. Вона теж одягнена у вечірню сукню, хоча і не в таку відверту, як моя. 

– Рада знову вас бачити, – каже діловито. – Синьйор Коста вже чекає на вас. Слідуйте за мною, – вона розвертається і походкою від стегна, крокує холом, наче подіумом. 

Ми з Коваленко слідуємо за нею, і лише коли вона відчиняє високі білі двері з позолотою, ми зупиняємось і робимо це від шоку. Бал. Це схоже на справжній бал, хіба що сукні не такі пишні.

Розкіш навкруги засліплює. Оздоблення нагадує мені зали зі старовинних фільмів про королівські бали. Світлі стіни, вичурна ліпнина огорнута в позолоту, величезні вікна з важкими кораловими фіранками. Великі кришталеві люстри, що  звисають зі стелі, сліплять очі, а я даю собі слово не затримуватись під ними на довго, бо хто їх знає, може і висять вони ще з тих часів, а я сьогодні щось не дуже везуча.

Переступаю поріг і поглядом одразу вихоплюю Косту, що стоїть серед зали в колі інших чоловіків. Щойно він нас помічає, його вуста розтягуються у посмішці, і він одразу крокує нам на зустріч.

– Синьйорино Адель, ви чарівні, – бере мою руку й цілує зворотну сторону долоні, а я ніяковію від такої уваги. – Радий вітати вас у Римі. Сподіваюсь ваш переліт був максимально зручним.

– Дякую, синьйоре Коста за ваше запрошення і за сукню. Все чудово.

– Ну що ви синьйорино, ми ж домовлялись, звіть мене просто Джакомо, – додає та все тримає мою руку у своїх долонях.

– Ми з синьйором Коваленко думали, що їдемо на перемовини, а потрапили на бал, – переводжу розмову в інше русло, щоб він нарешті згадав, що поруч стоїть його, без п'яти хвилин партнер.

– О так, сьогодні щорічний благодійний вечір присвячений допомозі дітям і я подумав, чому б вам не приєднатись до цього заходу, але я зовсім забув сказати Аннет, щоб вона попередила вас про вбрання. Прошу вибачити мою забудькуватість, – він знову цілує мою руку і переводить погляд на Дениса Вікторовича. – Вітаю вас, синьйоре Коваленко, – вже більш стримано та по діловому звертається до мого боса і тисне йому руку, а я трохи з полегшенням видихаю, коли він відпускає мою. – Вибачте, що вам довелось відкласти свої справи аби прилетиті до Риму. Я подумав, що буде неввічливо підписати папери на відстані, після того, як ви влаштували нам таку теплу зустріч в Києві, – я не дуже добре розбираюсь в людях, та навіть я бачу, що він хитрить.

– Дякую за запрошення, синьйоре Коста. Не переймайтесь, справи є справи. Ми раді бути тут.

– От і чудово, – вигукує італієць і веде нас у натовп. 

Він починає знайомити нас з іншими людьми і складається таке враження, що з усіма підряд. Один келих шампанського замінює інший і здається, що навіть мій внутрішній автопілот не впорається з моєю доставкою в номер. 

– Тримайте, – простягає мені тарілку з канапками бос. 

– Дякую, – єдине, що я кажу, перш ніж закинути міні накладанець до рота.

Спостережливий бос, це спасіння від ганьби, яка б могла трапитись, якби я продовжувала пити на голодний шлунок. Їжі тут більш ніж достатньо, але через весь цей марафон знайомств, що влаштував мені Коста, я ніяк не могла дістатись до фуршетного столу. 

Синьйор Коста ділиться з нами цікавими історіями зі свого життя та мандрів, від яких навіть у Дениса Вікторовича губи розтягуються в усмішці. От тільки не знаю, це через саму історію, чи через моє трохи емоційне сприйняття. 

Коли розмова заходить за відпочинок, італієць хвалиться своїм заміським будинком на озері Брачано та запрошує нас відпочити там, після підписання контракту. Подумки, я вже стою на терасі будинку в легкій білій сукні, поділ якої розвиває вітер, та спостерігаю захід сонця.