Читати книгу - "Обери мене, Тетяна Овчіннікова"

Ми швидко пояснили своїм охоронцям, куди зібралися і чому залишаємо їх позаду. Хлопці з однаковим виразом незадоволення дивилися на нас, проте заперечувати не посміли. Лише Зейдан уточнив:
- Моя принцесо, чи ви часом не забули своїх зубочисток?
Так він жартівливо називав мої ножі для метання.
- Ні, ти ж знаєш, іноді доводиться обідати у зовсім незвичних місцях.
- Ну тоді гарної прогулянки, ми чекатимемо на вас… - він осікся та оглянувся на Стіга, адже той був більше обізнаний з місцевістю.
Помічник якраз щось пошепки з’ясовував у принца, осудливо хитав головою. Але коли Зейдан замовк, оглянувся і, як ні в чому й не було, продовжив фразу мого охоронця:
- Ми чекатимемо на вас у корчмі на околиці Маахеса. Його Високість знає, про котру я веду мову.
Брінейн кивнув. І на цьому наші з хлопцями шляхи розійшлися. Вони рушили назад у долину, а ми помчали до моря! То навперегін з вітром, то майже повільним кроком, даючи спочинок коням. Дорогою нам трапилося кілька невеличких поселень, котрі ми проскакали вздовж, і лише у більш-менш великому селі зупинилися коло заїжджого двору. Я вже збиралася спішитися, аби замовити нам в дорогу перекус, та принц зупинив мене порухом руки. А потім покликав хлопчака, який саме напував коней, кинув йому монетку і попросив принести обід. Хлопчина поштиво вклонився, певно оцінивши одяг принца та розмір винагороди, і побіг до будівлі. За хвилину на порозі постав хазяїн – високий сутулий чоловік в літах. Він теж низько вклонився і запитав:
- Чого бажаєте, Ваша Високосте?
Тож принца тут добре знають?
- Чогось такого, чим можна було б перекусити у сідлі. Ми не бажаємо втрачати ані хвилини.
- Тоді заждіть зовсім трохи, я зберу вам кошик.
Коли хазяїн зник за дверима, я із захватом зазначила:
- То вас знають у кожному селі, Ейне?
Принц з усмішкою похитав головою:
- Не мене. Скоріше за все, мене сплутали з Харальдом. Сонце світить мені в спину, тож не дозволяє ясно роздивитися знаки відмінності на моєму обличчі. А спадкоємець більш відомий серед простого люду.
Не минуло й десяти хвилин, як нам уже піднесли кошик, до верху наповнений харчами. Там же виблискувала вузьким горлечком пляшка з напоєм. Сподіваюся, лимонадом чи ягідним морсом, а не вином. Хотілося мати ясну голову.
Ми рушили далі й зупинилися під розлогим деревом, аби перекусити, бо не знаю, як там у принца, але мій живіт уже голосно сповіщав про свій голод. Аж знітилася, коли пролунало бурчання, та веселий сміх Брінейна змусив розслабитися.
- Якщо бажаєте, Ліє, то можете спішитися та сісти на мій камзол, аби зручно поїсти.
- Ну ви ж до мене не приєднаєтеся? Тоді і я можу перекусити прямо в сідлі. Не переймайтеся за мене.
Принц вдячно кивнув і закопався в кошик. Спішитися – це єдине, чого він не зміг зробити для мене. Все інше він намагався робити. Ейн наблизив свого коня впритул, розкрив у себе на колінах серветку і виклав по можливості харчі на неї. І хіба що не годував мене, а так виконував усі мої забаганки. Навіть крихти з моєї бороди стер, а потім, побачивши моє здивування, довго просив вибачення і щось бурмотів. І таким милим виглядав у цей час…
Так би й тішилася далі, якби не змія, що спустилася з гілки й тепер розгойдувалася прямо над плечем Брінейна. Ще мить – і трагедії не уникнути! Сама незчулася, як вихопила кинджал з ременя на гомілці й метнула в ціль. Змія була прибита до стовбура дерева, а Брінейн переводив вражений погляд з мене на мою здобич і назад.
- Ем, - почала бурмотіти, знітившись. – Змія звішувалася вам на плече.
Принц ще раз подивився на згадану змію, а потім усміхнувся мені:
- Дякую, звісно, але вона не отруйна.
Ну й що відповідати? Звідки мені знати фауну Котячого краю? У нас, у пустелі, все що бігає та повзає – або кусається, або отруйне, або і те, й інше.
- Але клопоту своїм укусом точно б завдала, бо викликає алергічну реакцію. Ви зберегли мені багато нервових клітин. Але – як? – певно не в змозі дібрати правильні слова, Ейн махнув рукою в бік кинджала.
А я бешкетливо усміхнулася:
- Це ще одна моя таємниця, яку вам доведеться зберігати! Я вправно володію мистецтвом метання ножів.
- Ви – повна несподіванок! То це саме ці зубочистки мав на увазі Зейдан?
- Ви чули? Так, він говорив саме про ножі. Коли я маю при собі кілька штук, моя охорона почувається більш розслабленою.
- Чомусь це мене вже не дивує. Але я захоплююся вами все більше! Де ж ви їх ховаєте?
Схилилася, задерла штанину і продемонструвала свій невеличкий арсенал, у якому пустувало одне місце.
Брінейн поспішив повернути мені очищеного ножа, я завченим жестом застромила його до піхов. А принц тут же поцікавився:
- Але ж більшість часу ви ходите в сукні. Куди ховаєте ножі тоді?
Мовчки закотила рукава і продемонструвала ремені з піхвами й там – чотири ножі, по два на кожне передпліччя. Принц лише з усмішкою похитав головою і запропонував продовжити прогулянку.
Вже дорогою я зрозуміла, що мені аж надто просто з Ейном, і що скоро він буде знати мене, як знає лише Зорія та батьки – я надміру швидко відкривала йому всі свої таємниці! Це трохи лякало.
Як виявилося, ми вже майже досягли цілі – за кілька хвилин піднялися на перевал і нашому погляду відкрилося величне видовище! В обрамленні стрімких скель немов звивалася річка, проте сині води її та безмірна глибина підказували, що то зовсім не річка. З гір по зелених схилах стікало безліч струмків, утворюючи мальовничі водоспади. До води в більшості своїй підходили круті схили, лише в одному місці я помітила пологий спуск, по якому можна було б дістатися до самісінької води.
- Ми можемо туди спуститися? – з надією запитала я.
Брінейн прослідкував за моїм поглядом і кивнув:
- Звісно, але треба бути дуже обережною, стежка, що веде вниз, вузька і подекуди небезпечна. Проте Буревій добре навчений пробиратися такими стежинами, тож я б рекомендував просто довіритися йому. Я піду вперед, а ви просто слідуйте за мною і все буде добре.
- Тоді я слухняно йду за вами.
Ми спускалися вниз ще майже годину, але зрештою безнапасно опинилися на березі холодної затоки. Тепер гори нависали над нами з усіх боків, навіваючи почуття, ніби ти піщинка у цьому всесвіті. Неподалік того місця, де ми стояли, до затоки так само впадали тоненькі струмені водоспаду, і мені просто нестерпно захотілося підійти ближче, дослідити його. А ще вмочити руки в морську воду, переконатися, що вона й справді солона.
Блискавично зістрибнула з Буревія, не задумуючись, кинула повіддя принцові та кинулася досліджувати цікаве оточення. Ейн з поблажливою усмішкою, немов за нерозумним дитям, спостерігав за моєю метушнею, слухняно відповідав на мої запитання, застерігав від можливих небезпек, особливо коли я послизнулася на камені й чудом не шубовснула у воду. Ото була б морока! Надалі я поводилася обережніше, проте цікавість моя відводила мене все далі від того місця, де на мене очікував принц.
Зрештою, йому довелося гукнути мене, наголосити, що на нас чекає ще дорога додому, тож хоч як мені не хотілося поблукати узбережжям, довелося повертатися.
Задертися на такого високого коня без спеціальної підставки виявилося не так-то й просто. Я силкувалася кілька разів, проте так і не змогла закинути ногу на спину Буревієві. Якби ж то Ейн міг спішитися, він обов’язково б підсадив мене. Проте який сенс мріяти про нездійсненне? Огледілася навколо в пошуках поваленого стовбура чи ще чогось, що можна було б використати, як раптом була підхоплена, немов дитина, під пахвами й посаджена до сідла. Радо повернулася до Брінейна та подякувала за допомогу.
Дорога назад за відчуттями виявилася коротшою. Ось тільки ми пробираємося вгору небезпечною стежкою, каміння сиплеться до прірви з-під копит наших коней. А вже наступної миті ми стомлені під’їжджаємо до околиць столиці. І вже разом із Зейданом та Стігом рушаємо до палацу. Голова від пережитих емоцій зовсім пуста, навіть підтримувати бесіду я не маю снаги, але принца це здається не бентежить, за що я йому безмірно вдячна.
Але моя свідомість подає-таки важливий сигнал. Зараз уже достатньо стемніло, ми зовсім поруч із Палацовою площею, хоча й скористаємося іншими, не парадними воротами. А що як?...
- Ейне, ви дуже стомилися?
- До чого це запитання?
- Я б хотіла поглянути на фонтан у нічному світлі. Можна?
- Звісно, можна. Їдьмо.
І він показує мені неймовірну красу нічного фонтану, підсвіченого безліччю різноколірних вогнів! Це єдина з цікавинок, яка не розчарувала мене. Чи то тому, що саме Брінейн зараз поруч зі мною, бо його компанія видається мені найцікавішою.
У пориві захоплення повернулася до принца і на одному диханні випалила:
- Дякую вам, Ейне, ви за сьогодні здійснили три мої мрії! Подарували задоволення від швидких перегонів, познайомили мене з морем та показали, яким чарівним виглядає фонтан нічної пори.
- То здійсніть і ви мою, – раптом загадково усміхнувся принц.
Та звісно ж здійсню, але:
- Яку?
- Дозвольте вас поцілувати.
Він справді це сказав?
- Ой, але ж… - я розгублено оглянула велелюдну площу.
- Вибачте, невдало пожартував, - сумна усмішка торкнулася лівого куточка його рота.
- А я думала, ви й справді… - чому я така розчарована?
- Я й справді! Я дуже хочу викрасти у вас поцілунок. Але аж ніяк не проти вашої волі!
- Я не проти. Але тут поряд купа люду! Та й Зейдан. І Стіг…
- Ви нічого не чули про ілюзію? – звабливо мовив принц, наближаючи свого коня впритул для мого. Нас огорнув сріблястий серпанок. – Зараз всім здається, що ми мовчазно спостерігаємо за бризками фонтану.
Ейн схилився до мене, ласкавою долонею, все ще затягнутою у замшеву перчатку, ковзнув у мене по потилиці, притягуючи ближче. Його зелені очі заглядали прямо в душу, коли він торкнувся моїх вуст своїми теплими оксамитовими губами. Не заплющився він і надалі, ловив кожну мою емоцію, а я теж дивилася і не могла надивитися на найпрекраснішого чоловіка, зустріч з яким мені подарувала доля.

Біля конюшні нас зустрічав розлючений Гард. Завжди спокійний і стриманий, зараз він майже іскри розкидав:
- Ейне, що за дитячі викрутаси? Ти у своєму розумі? Куди ти потягнув Лію? Яке узбережжя? Якби ти час від часу не відправляв вісників, що з вами все добре, я б уже пошуковий загін організував! А ви, Ліє, невже не могли зупинити цього божевільного?
Мені було образливо за Ейна, що він отримав на горіхи через мої забаганки, тому я чесно заступилася за принца:
- Взагалі-то, це було моє прохання. І я щиро вдячна Його Високості…
- Ейну, - з широкою нахабною посмішкою виправив мене принц.
- Так, я щиро вдячна Його Високості Ейну, що він виконав сьогодні усі мої забаганки.
Вальгард так і завмер з широко відкритим від подиву ротом. Я відчула докори сумління, адже герцог з щирого серця хвилювався за нас.
Але перш ніж я змогла вимовити хоч слово, Брінейн взяв ініціативу у свої руки:
- Гарде, ми справді щиро вдячні та високо цінуємо твою турботу. Але зараз ми дуже стомилися, а тому хотіли б змити з себе увесь цей дорожній пил та спочити нарешті у своєму ліжку.
Вальгард опанував себе:
- Так, звісно, вибач. І ви, Ліє, прийміть мої вибачення. Чи вам потрібна моя допомога?
І знову відповідав Ейн:
- Мені дадуть раду Зігрід та Стіг, а от Лія, упевнений, потребує, аби ти провів її до покоїв. Якщо вже я не можу цього зробити… - додав він майже нечутно. А потім подарував мені променисту усмішку, схопив мою руку та залишив на ній ледь чутний поцілунок.
Відчуваючи сум від того, що доводиться розлучатися, я рушила з Гардом до палацу. Уже завертаючи за ріг, оглянулася на Брінейна і побачила, як той похитнувся у сідлі. Стіг та Зігрід, який теж очікував неподалік, кинулися до принца. Що з ним? Хотіла за прикладом помічників, теж кинутися до Ейна, але вчасно схаменулася. Навряд чи він захоче, аби я стала свідком його слабкості!
- Гарде, - натомість звернулася до герцога. – Ви ще побачитеся сьогодні з принцом?
- З Харальдом? Ні.
- Ні, я питала про Брінейна. Я б хотіла дізнатися, чи все з ним гаразд після нашої поїздки.
- Мене дуже тішить ваша турбота про принца, Ліє. Я теж переймаюся його станом, надто його вигляд видався мені гарячкуватим. Тож я обов’язково піду й дізнаюся. А потім доповім вам.
- Дякую, Гарде, ви – справжній друг для принца!
- Сподіваюся, і для вас теж, люба моя Ліє.
Що б це означало?