Читати книгу - "Екстремофіл, Алан Кервін"

— Коли я впав, її не було поруч.

— Ага, кажи, кажи, — закивав Боб і примружився, відпивши чай із чашки. — Дуже злякався «ловця»?

— Не дуже.

— Не дуже, — засміявся Боб. — Так я тобі й повірив! А дуло в нього нічогеньке, скажи?

— Дай йому спокій, — Аян, який мовчки стежив за їхнім діалогом, нарешті втрутився. — Сідай біля мене, Тео. Є розмова.

Ада поставила на стіл тарілку зі свіжоспеченими вафлями, і рот Тео миттєво наповнився слиною.

— Пригощайся, — усміхнулася вона, помітивши його погляд. Всі помітили.

Тео обережно взяв вафлю, підніс до носа і, заплющивши очі, вдихнув знайомий з дитинства аромат ванілі.

— Дякую, — сказав, поглянувши на золотаві боки смаколика.

— На здоров’я, їж, не розглядай. І бери наступну, їх є з чого готувати, — заохотив його Аян. — Лялечка поділилася зі мною деякими тезами професора Кузана стосовно періоду відновлення, тому твоє навчання почнемо трохи пізніше: спочатку тебе треба відгодувати. Найближчі кілька днів поліція буде метушитися в наших краях, тож від’їдайся, а потім ми присвятимо весь свій вільний час твоєму навчанню, і вже потім поїдемо з тобою поїдемо на південь. Хочеш?

— На південь чи відгодуватися? — уточнив Тео, жуючи.

Аян засміявся:

— А ти тямущий малий! Гадаю, ми поладнаємо.

Боб нічого не сказав, лише гмикнув.

Одразу ж після сніданку Аян, Боб і Лялечка попрощалися з Марією і її вихованцями. Попрощався з ними і Тео.

— Ти ж приходитимеш до нас у гості? — запитала Ханна, жалісно дивлячись знизу вгору.

— Мабуть.

— За кілька тижнів ми всі до вас зазирнемо, а поки що Тео поживе в мене, — сказав Аян, поклавши руку йому на плече. — Не хвилюйся, Ханно, я про нього подбаю.

— Дивіться, щоб дядько Боб його не ображав.

— Ого! — здивувався той, почувши своє ім’я.

— Він наговорив Марті про нього поганого, — скаржилася далі дівчинка.

— Я наглядатиму за ними обома, — кивнув Аян, покосившись на свого друзяку, — не хвилюйся, Ханно.

Одягнувши шолом, Аян вийшов із будинку, Боб — за ним, потім вийшли Лялечка, яка прикрила обличчя напівпрозорим забралом, і Тео. Він нічого не одягав, просто вийшов на сонце і від яскравого світла спочатку трохи примружив очі. В руках він тримав пакет з речами, які зібрала йому Марія із собою про всяк випадок. Хотів зачинити за собою двері, але вона вийшла за ним на поріг.

На антигравітаційній платформі, яка висіла одразу ж біля порогу, стояли порожні ящики з-під відвезених запчастин дроїдів, а також повні, з продуктами. Над платформою був натягнутий тент, який захищав пасажирів він сонця.

— Я зачиню ворота, — обернулася до Марії Лялечка, сівши на край платформи біля Тео.

— Добре, дякую.

Марія провела їх поглядом до воріт. Опинившись із іншого боку огорожі, вони всі помахали їй, і вона махнула у відповідь, витерши сльозу, яка чомусь накотилася.

— Бабусю, не плач, — сказала Ханна, пригорнувшись до неї. — Вони не образять Тео.

— Я знаю, — Марія погладила Ханну по голові, — але я скучатиму за ним.

— Я теж. Він мені сподобався.

Сидячи на краю платформи Тео розглядав пустельний краєвид, а коли між пагорбів виринуло містечко, то став уважніше приглядатися до будівель і здивувався, коли зрозумів, що всі вони порожні.

— Що, Тео, не таким тобі уявлялося майбутнє сто років тому? — запитав Боб.

— Не таким.

— Думав, що люди колонізують космос, і на Землі, як і на колоніях, всі такі в білому, житимуть у скляних котеджах і на летючих машинах кружлятимуть над підстриженими зеленими галявинами?

— Майже, адже коли я закінчував школу, то на Марс відправляли вже другу експедицію, члени якої мали приєднатися до тих, що полетіли раніше, і всі вірили, що ось-ось станеться прорив... — Тео замовк, бо вони саме проїжджали повз подвір’я зі зламаною дитячою гойдалкою, біля якої стояло кілька побитих садових гномів, а за ними зяяли чорнотою вікна колись ошатного будинку. Моторошне видовище.

— Усі члени колонії на Марсі померли від вірусу грипу у дві тисячі сто тридцять другому році. Вірус потрапив до них із вантажем із Землі. Вакцини вони не мали і спроби її створити не увінчалися успіхом, хоча науковці на станції працювали до останнього. Доки функціонували старі акумулятори, відеоспостереження показувало, що їхні тіла так і сидять в лабораторії. До повторних спроб колонізації планети з того часу не вдавалися, — сухо повідомила Лялечка. — Освоєння інших планет і супутників також не відбулося. Із відкриттям аразану людство отримало енергетичний ресурс для подолання величезних відстаней, але не було винайдено технології для забезпечення життєдіяльності екіпажу під час довготривалих польотів.

— Ну, чому ж не винайдено? — перепитав Боб. — Тео, наприклад, цілком можна запустити в космос, навіть без скафандра. Вірно я кажу, Тео?

— Без скафандра моє тіло скине зайву вологу і я повернуся до того стану, у якому ви мене знайшли.

— Добре, тоді в скафандрі, — посміхнувся Боб. — Я маю на увазі, що подібних тобі можна було б відправляти у тривалі подорожі, ну, як варіант.

— Мабуть.

— А поки на Марсі вчені помирали від вірусу, на Землі почалася війна, — зітхнув Аян. — За ці сто років, що ти спав, їх було чотири. У двох останніх я навіть повоював, тому всім тут було, м’яко кажучи, не до космосу.

— За що воювали?

— Ой, за що тільки не воювали. Та і яка різниця, за що? За зони впливу, за територію, за ресурси, за релігію... за все водночас і ні за що конкретно. Люди — дивні створіння. І все це на фоні жахливих пандемій, щоб ти розумів. Лялечко, скільки там людей залишилося в підсумку?

— На час закінчення останньої війни — близько п’яти мільярдів.

— П’яти? — приголомшено запитав Тео, адже це майже вдвічі менше, ніж у його час. — А зараз скільки?

— Чіпованих — близько трьох мільярдів, кількість нечіпованих наразі встановити неможливо.