Читати книгу - "Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан"

— Сівши добровільно, за наслідки відповідатиму я. Тому кажіть тут, що потрібно від мене.

Здається, моя самовпевненість дивувала чоловіка або ж дратувала, важко було визначитись, дивлячись за напруженням на його обличчі. Він озирнувся і кивнув своїм громилам, а ті мовчки відійшли на кілька метрів у різні боки. Матеус відштовхнувся від автівки та підійшов до мене.

— Пропоную тобі гарну роботу…

— В мене вже є гарна робота, яка цілком мене влаштовує. 

Чоловік хмикнув, криво всміхнувшись.

— Хіба не втомився на ось цьому, — він кивнув на мого борда, — мандрувати містом? 

— Анітрохи. А мав би? Рух — це здоров'я, хіба ви не знали?

Він знову хмикнув.

— А ти мені подобаєшся, малий.

— Пане, це, звісно, добре… — я оглянувся по сторонах. — Але час спливає і дуже не хочеться марнувати його на порожні балачки.

— То не марнуй його і погодься на пропозицію. До мого відома дійшло, що ти «вправно» справляєшся із системою…

Мої брови автоматично зсунулися на перенісся, а очі зіщулив, оцінюючи цього дядька. Намагався зрозуміти, наскільки вірними були мої здогадки та оцінити усі можливі ризики. Адже чоловік явно хотів не операційну систему налаштувати… 

— Я не розумію вас, — відповів стримано.

— Ну, звісно, — всміхнувся він, знову вказавши на авто. — Може все ж присядемо?

Зажувавши губи, я поглянув спершу на відчинені дверцята, а потім на здоровил на дистанції. Мусив кивнути, чим саме потішив Матеуса. Сівши біля нього, я уважно розглядав салон його автівки. Не «Соннар», але вражала своєю розкішшю: бежеві шкіряні сидіння, таке ж світле оздоблення обшивки та панелі керування, яка підсвічувалась легким помаранчевим світлом і інтелектуальним оснащенням. Чесно кажучи, не сильно ця атмосфера підходила власнику автомобіля. Чекав чогось похмурого і моторошного. 

— Тож? — поновив я розмову, аби перестати витріщатися на інтер’єр.

— Довгий час шукав людину, яка могла б допомогти мені з дечим… — Роман криво посміхнувся, подивившись на мене. — Так вийшло, що моїм геніям досі не вдалося здобути бажаного результату, а мені це конче необхідно…

— А з чого ви взяли, що я геній? Я лише кур’єр, пане…

— Лише, але не тільки, Дем’яне. 

Тепер здалося, що він знав про мене значно більше, аж такою задоволеною здавалась його пика. 

— Все ж таки, здається, що ви мене переоцінюєте або ж ваші джерела надали вам невірну інформацію.

— Навряд чи, хлопче. Ти один з найкращих студентів на курсі, про твою кмітливість теж повідали, а обкрутити стільки разів службовців, то не кожному дано.

— Вважайте то лише дрібним хуліганством…

— Ну звичайно. Але ж ми обидва розуміємо, що це не так. І саме тому твої вміння мені б дуже допомогли…

— Але я не ризикуватиму своєю свободою задля ваших бажань, пане Романе, — свого погляду я не зводив із нього, хоча й вже муляло бачити його обличчя, немов він вже отримав мою згоду.

— Тому я гарно за це заплачу, хлопче, — задоволено посміхнувся чоловік, немов гроші вирішували все.

Я зіщулив очі, вдивляючись у співбесідника. Мої роздуми вкотре наштовхували на одне пояснення, а це значно б полегшило мені роботу… Але розумів, що я не можу погодитись, бо зламувати «Етеріал» — самогубство.

— Гроші не все вирішують у житті, пане…

— Звісно, але вирішує їх кількість, хлопче, — розплився у посмішці мало не до вух.

— Я б вас здивував, якби сказав, що ви помиляєтесь, але не скажу, бо для таких, як ви — це реальність. Але не для мене.

Матеус розсміявся, немов я сказав дурню, а потім потер перенісся, вгамовуючи свій сміх.

— Перепрошую, але ти дійсно розсмішив мене…

— То, може, на цьому й зійдемось? — кинув із посмішкою, яку чоловік несильно оцінив.

Нахмурився і знову став серйозним дядьком.

— В мене немає часу на жарти, хлопче.

— В мене теж, пане… Але ваша пропозиція досить заманлива і потребує часу, щоб обдумати, як слід.

Він підтиснув губи, але кивнув.

— Доба на роздуми, — видав він стримано.

— Дві. Не менше.

Роман напружено глитнув, але все ж знову витиснув із себе подобу посмішки.

— Добре. Дві доби.

— От і чудово, — відповів я задоволено, відчинивши дверцята. — До зустрічі.

Сподіваюсь, через кілька років…  А ще краще — ніколи.

Не озираючись став на борда і попрямував додому. Більше, ніж впевнений, що Матеус слідкуватиме, оскільки я потрапив в його поле зору. При зустрічі потрібно буде повідомити про це Еміксу і порадитись, що мені робити. Те, що через мене Роман хотів добитися свого — не було жодних сумнівів.

Повертався я додому напружено: постійно ніби відчував, що за мною стежили, але повертати голову не наважувався, аби не здаватися перед ними занадто розумним. Іноді, дивлячись на деяких одногрупників, розумів, що часом прикидатися дурником — досить корисно. Так і тепер. Принаймні доки на наступному перехресті я, ніби ненароком, роздивлявся по сторонах перед тим, як перетнути вулицю. За мною таки стежили, але все ж вдав, що нічого особливого не побачив і попрямував до парку. Звісно, там вони не слідуватимуть за мною, хоча й так було трохи довше, але вже краще, аніж із цими паразитами на хвості. Мабуть, це одна із переваг борда — пересуватися обмеженими ділянками, коли за тобою слідкування.