Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Дивно — ось як почуваюся. Правда про маму і те, чому залишила тут, сидить у голові плямою. Спершу було жахливо, тому що боліло. Усвідомлення, що від самого зачаття ти не потрібна, добряче б'є по тобі, хочеш чи ні. Та через кілька днів я сказала собі, що вчинок Домініки ніколи не зрозумію, і не потрібно намагатися. Я не знаю яким був Дамір. Не яким у них були стосунки. Про це може розповісти лише Маріан, але сумніваюся, що для нього батько був поганим, тим паче він мертвий. Я кажу собі — рідна мама забрала з пологового. Рідна мама дала прізвище, дідуся, бабусю, дім, любов. Вона була ніжною, довірливою, хотіла бачити у всіх краще, і за це заплатила. А те, що кров у нас різна, просто деталі. З цього теж маю винести урок. Не можна довіряти людям. Не можна шукати краще у пітьмі, бо не знайдеш. Зазвичай тобою просто скористуються, і все. 

Ось уже кілька днів живу у Марка. Все повторюється, як після похорон дідуся, тільки тепер він не обіймає вночі. Ні, він робить дещо інше — бере своє, а я у відповідь, роблю те саме. Те, чого бажала давно. Кожної ночі. Кожної ночі тіла сплітаються, і я буду проклята, якщо збрешу, що не отримую від цього задоволення. Отримую. Чекаю моменту, коли він ляже поруч після гарячого душу. Повертаюся до Марка обличчям, а далі божевілля знімає маски з обох. Його дотики стирають страхи й сумніви. Те, з яким бажанням торкається, як пестить, зникають болісні спогади, в минулому залишаються. Примарою, котра більше не шкодить, бо підсвідомо знаю — дотики не завжди біль. Пристрасні, еротичні дотики — насолода. 

Ми тонемо в простирадлах шукаючи щось одне в одному. Захоплюємося. Тремтимо. Марк, з холодного і відчуженого, перетворюється на неймовірно ніжного й трепетного чоловіка. Всі його дії просочені стриманням сили. Кожної ночі відчуваю як він не дає собі повністю розслабитися, щоб не завдати шкоди. Відчуваю, яких зусиль докладає, аби випадково синець не поставити через те, що пальцями стисне сильніше. А я не стримуюся. Поглинаю його усього, штовхаю, щоб і він був повністю відвертим. Я знаю, що дещо грубий, що йому подобається тримати за шию й в очі дивитися. Знаю, що він отримує задоволення від того як сильно хочу його. Від того як розкриваюся і дозволяю усе. 

Не хочу, щоб удавав когось з себе, адже від найпершої зустрічі розуміла — Марк відрізняється. Він інший. Коли тримає в обіймах відчуваєш як сильно тріпоче душа. Вона раз у раз падає на гострі леза, бо знає, що у нас є лише ночі, нічого більшого не буде, та все одно продовжує. Але це варте того. Варте, бо з ним емоції на межі. Все трепетне, вразливе, завмерло в очікуванні. З ним тонеш, а спливати не хочеться. 

Дні за днями минають швидко. Вдень на роботі, ночі в обіймах чоловіка, про якого й мріяти боялася. Вперше увійшовши в крамницю-кавʼярню після похорон та короткої відпустки, раптом розумію, що втратила цікавість. Ймовірно дідусь додавав чогось таємничого книгам і роботі з ними, але втративши його, зник і мій запал. Мені стає байдуже на залишки книг, які Данте швидше за все продасть. Байдуже, що деякі потрібно забрати зі стелажів і поремонтувати. Настрою для цього немає. Книги — моє минуле, а його я викорінюю. І на Марину байдуже. Їй я завжди вміла протистояти, школа навчила, та все одно було образливо, що вона знущалася, намагалася принизити. Мабуть, дівчина помічає якісь зміни, адже впродовж останніх днів починає розмовляти зі мною, проте обережно й навіть…по-доброму. Не зважаю. Нова доброта не обдурить. Чого б не хотіла Марина, вона цього не отримає. 

В один з днів вривається Настя. Щоки червоні, очі горять, вона усміхається. Прошу Марину заварити нам каву й саджу подругу за стіл. Бачу, має що розповісти. Вона ще перед смертю дідуся хотіла поділитися чимось, а я досі не запитала, що це.

— Ти наче диво зустріла по дорозі, — починаю перша.

Марина просить забрати каву. Беру стаканчики, несу до столу й сідаю навпроти. Настя таємничо усміхається, витримує паузу. Коли не має сил терпіти, каже:

— У мене дві круті новини. Перша — твій Данте добився покарання Демиденка. Він сяде на три роки без права застави й звільнення. 

— Вау, — широко усміхаюся. — Це справді круто.

Настя киває. 

— Так. — робить ковток кави. — А друга, — прикушує губи. Дістає сумочку, з неї витягує щось й кладе на стіл між нами.  — Поглянь.

Обережно беру білий конверт. Розкриваю. Очікувала там лист, але там інше. Це знімок, та незвичний, інший якийсь. Кручу у руках розглядаючи чорно-білі смуги на зображенні. 

— Не розумію, що це таке? — в очі їй дивлюся.

Настя ніяк не припинить усміхатися.

— Твоя майбутня похресниця.

Ошелешено кліпаю. Не можу зрозуміти яка ще похресниця. Дивлюся на Настю, потім на знімок і знову на подругу. 

— Ти вагітна? 

— Саме так! 

От тепер я взагалі в прострації.

— Від кого? 

Настя регоче.

— Від Павлуші. Від кого ще? 

— О, — знову дивлюся на знімок намагаючись розгледіти там дитину. — Я… Вітаю вас, — тепло радості розповзається у грудях. 

— Дякую, — задоволено відповідає.

— Справді, вітаю, — щиро додаю. — Я хрещеною буду? 

— Звичайно. А Марка візьмемо хрещеним батьком.

Давлюся сміхом.

— Як?

— А відмовляти не можна, ти ж знаєш?

Регочемо обоє. Марина кидає на нас косі погляди та мені чхати. Може ними й подавитися. Я більше не зважаю на подібне у своєму житті. Я бачила так багато зла, що прийшов час помічати лише добро. 

— Марку байдуже, взагалі-то. Гадаю він відмовить.

— То таке, — відмахується. — Ти точно не можеш відмовити.

Усміхаюся.

— Ніколи. Я щаслива за тебе.

— Весілля буде. Через місяць. Павлуша наш вже поговорив з паном Данте. Він безплатно надає ресторан і залу, ми тільки за продукти заплатимо. Уяви? 

— О, — знову дивуюся. — Справді?

— Так, сказав, нам як працівникам це подарунок такий. 

— Це дуже класно, — тепло кажу.