Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

— Ваша правда. Південці гарні люди. Але з ними не зживешся.

— А ви пробували хоч коли? — кажу я. Але Роскус уже й щез. І на Дияконові знову та машкара, яку він віддавна зучився показувати світові — помпезна, нафальшована, але й не зовсім хамська.

— Зроблю все, як ви побажали, юначе.

— Затямте: не раніше завтрашнього дня!

— Так і зроблю, — каже він. — Домовилися, юначе мій. Ну, а…

— Ну, я сподіваюсь… — кажу йому. А він дивиться на мене згори вниз, зичливо, значущо. І раптом я простягаю йому руку, й ми потисли один одному, він — урочисто, з усієї помпезної височини своїх службових та військових замрій. — Ви, Дияконе, чудовий чолов’яга. Зичу вам… Ви ж бо стільком студентам допомогли вже, у всьому-всьому!

— Атож, я до всіх намагаюся ставитися по-людському, — він мені. — Ніде не проводжу дріб’язкових соціальних розрізнень. Людина для мене завжди людина, хоч би де й коли вона стрілася мені на життєвому шляху.

— Бажаю вам, щоб у вас і надалі було не менше друзів, ніж ви мали їх досі.

— Молоді люди… Так, я вмію ладнати з молоддю. Ну, й вони мене не забувають, — сказав він, вимахуючи конвертом. Тоді вклав його до кишені й защібнув піджака. Авжеж, — додав він, — доля не обділила мене добрими друзями.

Знову дзиґарі дзиґарять: половина. Ставши на пузо своєї тіні, наслухаю, як розмірено й мирно нижуться ті удари уздовж сонячних променів, покрізь вузесенькі, все ще дрібненькі листочки. Розмірено, супокійно, безжурно — по-осінньому лунають, як завжди, дзиґарі, навіть у цей місяць наречених. Лежить на землі під вікном і реве. Тільки раз він глянув на неї і все збагнув. Устами немовлят. Ліхтарі вуличні Додзиґарили. Поплуганив назад до пошти, втоптуючи тінь у бруківку, нижуться спочатку вділ, а тоді вже беруться нагору, мов ліхтарики, підвішені один над одним на стіні. Батько сказав: адже вона любить Кедді — любить людей, попри всі їхні вади. Дядечко Маврі сидить, розвівши ноги перед вогнем, але йому таки доведеться вивільнити трохи одну руку, аби вистачило, щоб випити з усіма під різдвяний тост. Джейсон біжить та й біжить, а руки в кишенях; бух! упав та так і лежить, мов курка зв’язана, аж поки Верш його підняв. Ти чого рук із кишень не виймаєш, як біжиш? Вийняв би, то ти б сперся та й підвівся Крутить у колисці головою, качає її з боку на бік, роблячи потилицю пласкою. Кедді сказала Джейсонові та Вершеві, що дядечко Маврі тому нероба, що, коли був немовлям, розкачав собі в колисці потилицю.

Он клишає навстріч по хіднику Шрів, угодовано-поважний, окуляри поблискують калюжками попід біжучим листям.

— Там я дав Дияконові записку, щоб йому дісталися кілька речей. Мене, можливо, цілий день не буде, то ти не видавай йому нічого сьогодні, добре?

— Гаразд. — Придивляється до мене. — Слухай, а чим ти, власне, займаєшся сьогодні? Видженджурився та й блукаєш, мов індійська вдова перед самоспаленням. От на психології вранці ти ж не був?

— Та нічим особливим я не займаюсь. Тож не видавай нічого — до завтра.

— А що то в тебе там теліпається?

— А, нічого такого. Підметки підбив на туфлі. То нічого не видавай до завтра, чуєш?

— Чую. Гаразд. Ой, згадав: там тобі лист. Забрав? На столі лежав.

— Ні.

— То на столі він. Від Семіраміди. Водій привіз близько десятої.

— Добре. Заберу. Цікаво, що їй треба цим разом.

— Гадаю, черговий концерт джентльменського банд-оркестру. Трутуту, тратата, Джеральду гіп-гіп-ура. «Ану трішки гучніш по барабану, Квентіне!» Який я радий, що не джентльмен, хвала Богу.

І почовгав собі далі, ніжно пригортаючи до грудей, мов дитя, книжку, трішки безформний, угодовано-зосереджений. Вуличні ліхтарі Ти так гадаєш тому що з роду Компсонів один був губернатором і троє генералами а в маминім роду ні того ні тих?

всяка жива людина краща всякого мертвого але ніхто ні з-поміж живих ні з-поміж мертвих не буває аж надто ліпшим за будь-кого живого чи мертвого Але в думках маминих вона вже винна. Доконано. Доконано. То виходить ми всі отруєні Ти плутаєш гріх із пристойністю Жінки цих речей не сплутують Твоя мати дбає про пристойність А гріх то чи ні про це вона й не помислить

Джейсон Я мушу поїхати геть Лишу всіх на тебе а з собою тільки Джейсона візьму та й подамся десь туди де ніхто нас не знає аби він дістав змогу вирости й забути все це Інші не люблять мене вони ж ніколи й нічого не любили У них отой компсонівський егоїзм і облудна гордість Тільки до Джейсона моє серце прихилялося без страху

дурниці з Джейсоном усе гаразд Я про те що коли ти піддужчаєш то ви з Кедді могли б поїхати до Френч Лік

і лишити Джейсона тут де тільки ти та кілька кольорових

там вона його забуде і всі поговори вщухнуть знайшла не смерть на солонім лизі

можливо там би я знайшла мужа для неї а не смерть на солонім лизі

Під’їхав трамвай, зупинився. Дзиґарі все ще видзвонюють половину. Я сів у, й трамвай рушив, вимочивши, мов промокальний папір, ту часову половину. Ні, таки не половину, а три чверті. Ну, маю ще якихось хвилин десять у запасі. Й геть із Гарварду з мрії матері твоєї за продане пасовисько Бенджіне за

І за що покарав мене Бог отакими дітиськами Наче покарання Бенджаміном було недосить так тепер вона ганьбить рідну матір не шанує вже ніскілечки А я ж стільки перетерпіла за неї мріяла плани будувала гибіла в юдолі печалей А вона ж відколи очі свої вперше розплющила ані разу не подумала про мене з любов’ю Іноді як гляну на неї то й чудуюся чи моя це дочка Один тільки Джейсон відколи я вперше узяла його на руки ні разу не завдав мені ані найменшої прикрості І я вже тоді зрозуміла що саме він буде мені й радістю і спасінням Я гадала Бенджамін то достатня мені кара за всі гріхи мої думала ним покарано мене за те що я відкинувши дівочу свою гордість пішла за чоловіка що мав мене за нерівню собі Я й не нарікаю Саме Бенджамінові дісталося моєї любові більше ніж усім іншим і я завжди мала це за обов’язок свій хоча серцем я хилилася більше до Джейсона Але тепер я бачу що мало ще перестраждала бачу що маю