Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

І все ж одна тільки технічна досконалість не може пояснити ні того місця, яке роман посів у літературі, ні довговічності його слави. Можна навіть скоріше здивуватися, що вона не завадила славі твору, бо, як правило, віхою в історії мистецтв стають не довершені творіння, а ті, що завдяки своєму новаторству відіграють роль ніби верстових стовпів на широкому шляху красного письменства. Романи Меріме вражають своєю прекрасною композицією, і все ж таки за своїм значенням вони багато в чому поступаються циклу романів «У пошуках утраченого часу» — споруді величезній, місцями страхітливій, але надзвичайно своєрідній. «Дон-Кіхот» — книга капітальна, навіть, як сказав би Пруст, найкапітальніша, але вона композиційно не довершена.

Отже, всесвітня і немеркнуча слава «Дон-Кіхота» допомагає нам, як вірно зазначив Тібоде, пояснити славу «Пані Боварі». Справді, знаменно, що обидва ці визначні твори — і один і другий — антиромантичні романи. «Дон-Кіхот» побачив світ після виходу численних рицарських романів і насмішкою вбив моду на них. «Пані Боварі» — книга цинічна не завдяки коментарям автора, який зберігає безсторонність, а внаслідок суворого реалізму персонажів, їхніх висловлювань і намірів. «Любва», як, глузуючи, писав Флобер, підносилася романтиками. Флобер розвінчав непомірні вияви почуття. Тому він здавався молодим людям того часу модерністом. Ось чому, коли ми захочемо зрозуміти місце, яке посідає в історії літератури роман «Пані Боварі», нам треба передусім вивчити процес зміни романтизму реалізмом.

Флобер досягає зрілості наприкінці періоду романтизму. Між 1815 і 1848 роками всі французькі романісти — Стендаль, Бальзак, Жорж Санд — були романтиками. Стендаль, який бажав набути репутацію циніка і який за тоном своїх творів був класиком, насправді малює романтичних героїв — усі вони (навіть граф Моска, навіть Жюльєн Сорель) кінець кінцем починають вірити у кохання-пристрасть. Жоден великий митець не може бути повного мірою ні класиком, ні романтиком. Класик малює дійсність такою, якою вона є, романтик тікає від реальності. Він тікає у минуле, і тоді з’являється історичний роман, роман Віньї або Гюго. Він тікає у далекі краї, і тоді з’являється екзотичний роман. Він тікає у мрію, і тоді перед нами роман Жорж Санд, багатий на героїв, таких, яких жадають жінки, але котрі, на жаль, існують лише в їхній уяві. Бальзак водночас і реаліст, коли він описує пані Марнефф або барона Юло, і романтик, коли обожнює пані де Морсоф.

До 1848 року Франція познайомилася з «народним» романтизмом. Жорж Санд запропонувала увазі пересичених патриціїв кохання селян, порядних, розсудливих. Потім, з епохою Наполеона III наступає суцільна стомленість і відраза до всілякого романтизму. Державний переворот знаменував собою перемогу макіавеллістів над героями романів. Розчарована публіка дозріла для того, щоб оцінити книжку, де буде сказано правду, де буде змальовано духовну посередність, де буде спалено все, чому раніше вклонялися, — сталося те, що й з іспанською публікою, яка за часів Сервантеса була готова прийняти антирицарський роман. Письменник цинічний (або такий, що уявляється ним) має багато шансів спокусити читачів, до того ж надовго, коли він у слушний момент накинеться на політичний і духовний устрій, готовий завалитися. Такий письменник залишиться в історії літератури руйнівником віджилого світу. З цього не випливає, що його душевний досвід протримається довше, ніж повалений ним сентименталізм. Зміна напрямів триватиме. Проте новий сентименталізм буде вже іншим. Деякі форми втечі від дійсності у мрію після «Пані Боварі» для жінок вже неможливі. Флобер зобразив не тільки еліту свого часу, а й широкі кола наших сучасників. Ось чому його роман і є великою подією.

Чому Флобер був ніби створений для того, щоб стати автором найвизначнішого «антироману» свого часу? Тому, що він був водночас романтичним і антиромантичним. Точніше, тому, що він був несамовитим романтиком і разом з тим бачив смішний бік романтизму. У ньому зживалися вікінг і руанський буржуа, учень Гюго і наставник Мопассана. Флобер усвідомлював цю двоїстість. «В мені з літературної точки зору дві різні людини, — писав він в одному листі 16 січня 1852 року, — одна закохана у горласте, ліризм, широкий орлиний лет, звучність фрази і вершини ідей; друга риється скрізь у пошуках правдивого, наскільки може, полюбляє відзначати найменший факт з такою самою силою, як і значний, і хотіла б примусити вас почувати майже матеріально те, що вона створила. Вона любить сміх і розважається, бачачи тваринне начало у людини».

Флобер-романтик колись захоплювався творчістю Гете і Гюго. Читання «Фауста» було одним з найбільш хвилюючих вражень його юності. Він читав цю книгу в Руані, у саду, і дзвін церковних дзвонів зливався з поезією Гете. Але Флобер-реаліст з дитинства бунтував проти загальної глупоти. …Він мріяв укласти «Лексикон прописних істин» і одного чудового дня накидав його; ці ходячі істини втілилися у його романі «Бувар і Пекюше». Флобер мріяв примирити обидві півкулі свого мозку, і він здійснив такий намір у романі «Виховання почуттів». Ця книга, за його словами, — спроба «злити воєдино» обидві душевні прихильності (легше було б написати дві книжки і дати в одній людяність, а в другій ліризм). «Я схибив…» «Спокушання святого Антонія» було другою спробою — спробою втілити у книзі тільки ліризм. Тут Флобер-романтик дав собі волю: «Ніколи не повернути мені тих безумств стилю, яким я віддавався цілих півтора року. З яким запалом добирав я перлини для свого намиста! Одне лише забув я — нить». Саме про це сказали письменникові його друзі, Максим дю Кан і Луї Буйє[99], коли він читав їм у Круассе «Спокушання святого Антонія». Двоє цих суддів одностайно порадили Флоберу взяти для нового роману найбуденніший сюжет, один з тих випадків, на які таке багате життя буржуа, і правдиво, природно розробити його.

Флобер послухався цієї поради тому, що його власні пошуки відбувалися у тому ж напрямі. Він уже відчув вади, породжувані змішанням романтизму і реалізму; він марно намагався написати книжку в чисто романтичному дусі, тепер лишалося спробувати чистий реалізм. «Що здається мені прекрасним, що я хотів би зробити, — це книжку ні про що, книжку без зовнішніх зв’язків, яка трималася б сама собою, внутрішньою силою свого стилю, як земля, нічим не підтримувана, тримається в повітрі, — книжку, яка майже не мала б сюжету або у крайньому разі у якій сюжет, коли це можливо, був би майже невидимий. Найпрекрасніші — ті твори, де менш за все матеріального…» Такою книгою