Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

і став його роман «Пані Боварі». Якось Толстой зневажливо сказав про «Анну Кареніну»: «Це дрібничка — історія заміжньої жінки, яка закохалася в офіцера». Сюжет, підказаний друзями Флоберу, теж був дрібницею: історія романтично настроєної жінки, одруженої з чоловіком посереднім, яка обманює його, розорює і кінчає життя самогубством. Однак, далекий від того, щоб пошкодувати з приводу бідності сюжету, він тут-таки радісно скрикнув: «Чудова думка!» Бо він одразу ж побачив, що з допомогою цього банального сюжету він зможе виразити власні пристрасті, які бентежили його душу.

«Пані Боварі — це я». Що, власне, має означати цей відомий вираз? Саме те, що він виражає. Флобер таврує у своїй героїні власні помилки. Яка ж головна причина всіх нещасть пані Боварі? Та, що вона чекає від життя не того, що життя може їй дати, а того, що обіцяють автори романів, поети, художники і мандрівники. Вона вірить у щастя, у надзвичайні пристрасті, у сп’яніння любов’ю, — ці слова, вичитані у книжках, здавалися їй такими прекрасними. Вона прочитала «Поля і Віргінію»[100] і потім довго мріяла про бамбукову хижу. Вальтер Скотт примусив її марити про замки з зубчастими баштами. Емма не помічає справжньої краси навколишньої нормандської природи. Світ, у якому вона хотіла б жити, схожий на світ Анрі Руссо[101]. «Там були і ви, султани з довгими чубуками, під наметами альтанок, що мліли в обіймах баядерок, гяури, турецькі шаблі, фрігійські ковпаки, але особливо частими були там ви, у бляклих тонах намальовані пейзажі, де зображено якісь райські кутки і де ми бачимо пальми і тут-таки поряд — ялинки, праворуч — тигра, ліворуч — лева, вдалині — татарський мінарет, на передньому плані — руїни стародавнього Рима, віддалік — верблюдів, що розляглися на землі; усе це подано в обрамленні незайманого, проте старанно заметеного лісу й освітлено величезним прямовисним променем сонця, який дробиться у воді сіро-сталевого кольору, а на тлі води білими плямами вирізьблюються плаваючі лебеді».

Але ж така втеча у далекі краї і у минулі часи, ця потреба в екзотиці і відхід від дійсності і становить суть романтизму, це є та хвороба, від якої сам Флобер ледве зцілився. Адже він також вірив у чарівність баядерок, у красоти Сходу, і потрібна була подорож до Єгипту, тужливий вигляд тамтешніх куртизанок, бруд їхніх глинобитних хиж, жахливо тяжка меланхолія ночі у Кучук-ханем[102], щоб письменник переконався у марності своїх устремлінь. Для Флобера романтизм виявився поразкою і у плані кохання (дурість Луїзи Коле[103]), і внаслідок невдалої подорожі (злидні Сходу) і невдачі у мистецтві (огида письменника до «Спокушання святого Антонія»). Приводячи бідолашну Емму до розуміння жахливої дійсності, письменник ніби очищається від власних пристрастей.

Жюль де Готьє[104] назвав боваризмом умонастрій тих, хто марно прагне «уявити себе іншим, ніж він є насправді». У характері майже кожної людини можна знайти дещицю боваризму. «У першому-ліпшому нотаріусі можна виявити осколки поета». Емма за природою своєю — це боваризм у чистому вигляді. Вона могла б здобути просте, але справжнє щастя, присвятивши себе піклуванню про дочку, дім, намагаючись поступово примусити свого чоловіка змінитись — він досить кохав її і тому піддався б їй; вона любить поезію і могла б насолоджуватись поезією навколишньої природи, сільського життя. Однак Емма не бажає бачити того, що її оточує. Вона марить про зовсім інше життя замість того, щоб жити тим життям, яке їй дано. У цьому її вада; у тому ж була й вада Флобера. Але це ж і твоя хиба, лицемірний читачу.

Щоправда, Флоберу вистачило мудрості зрозуміти, що романтизм має неминуче зазнати краху, бо він прагне недосяжного. «Справжній сюжет «Пані Боварі» — це все зростаючий розрив між реальними обставинами і мрією». Емма мріє покохати Трістана або Ланселота[105], а зустрічає вона Родольфа, людину посередню, потім Леона, який ще гірший; кінець кінцем вона потрапляє у лабети перекупника Лере, у якому втілено найвідразливішу дійсність. Флобер карає свою героїню не стільки за те, що вона віддавалася мріям, скільки за те, що робила спробу здійснити свої мрії. До того часу, поки вона лише марить про коханців у дусі Вальтера Скотта і про шикарні убрання, вона лише поет; вона відштовхує огидного Лере, який втілює найниціші спокуси життя. Та ледве вона пробує зблизити мрію і реальність, ледве дозволяє ідеальному коханцю убратися в грубу оболонку, ледве вирішує замовити собі реальний плащ для уявної подорожі, — вона гине і потрапляє у руки Лере. Мрія нагадує Заїмфа з роману «Саламбо»: людині дозволено обожнювати священний покров, але той, хто торкнеться його, гине.

Де ж вихід, бо людина не може завадити собі віддаватися мріям? Флобер бачить тільки один: відмовитись від активного життя і обмежитись тим, щоб описувати його. Подібно до великих містиків, він вважає світ ілюзією, від якої той, хто хоче врятуватись, повинен звільнитися. Цим Флобер нагадує героя Пруста, який знаходить час тільки в той день, коли вирішує жити поза часом. Людині не дано оцінити те, чим вона володіє. Є лише один справжній рай — втрачений рай. «Ти спроможешся, мій любий, описувати вино, кохання, славу за однієї умови: сам ти не будеш ні п’яницею, ні пристрасним коханцем, ні воякою».

Такий спосіб прийнятний для Флобера, для кожного митця взагалі, але не для звичайної людини, яка не може творити життя, а повинна жити. Однак і ця людина буде менш нещасливою, менш невдалою, коли прийматиме життя таким, яким воно є. Ось урок «Пані Боварі». І все ж мені здається, що романтик Флобер постійно відповідав би на це: «Та хіба може людина відмовитися від спроб змінити своє буденне життя, від спроб наблизити його до своїх мрій?» Довічна суперечка: «Пані Боварі — це я». Правду кажучи, пані Боварі — це кожен з нас. Флобер тільки констатує факти і не пропонує рішень.

Естетичні погляди Флобера саме й вимагали, щоб роман не обстоював жодної чіткої ідеї. Він любив кінець «Кандіда» — кінець спокійний, простакуватий, як саме життя, — наочний доказ геніальності автора. «Щодо мене, то найвищим і найскладнішим у мистецтві мені уявляється не здатність викликати сміх або сльози, а вміння діяти, як діє природа, тобто примусити мріяти. Тому найпрекрасніші творіння здатні на це. Їм властива безтурботна ясність, але таїна їхньої краси лишається нерозгаданою; вони непорушні, як скелі, хвилюються, як океан, у них чути шепіт, що нагадує шепіт листя у лісі, вони сумні, наче пустеля, лазурні, наче небо. Гомер, Рабле, Мікеланджело, Шекспір, Гете