Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

З Італії Вістович повернувся тільки восени вісімнадцятого року, після капітуляції Австро-Угорщини. Щоправда, повернувся не до Лемберга, а до Відня. Таким було розпорядження керівництва Evidenzbüro. Згодом Вістович отримав місце комісара в поліції Рудольфсгайму і був занесений до оновленого списку агентів контррозвідки. До списку тих, що пережили війну, не отримавши каліцтва ані фізичного, ані психічного, й готові до подальших завдань. Щоправда, сама Австрія була скалічена демілітаризацією, втратою більшості своїх територій й обтяжена драконівськими репараціями. 

«Відень, то Відень, — ​думав комісар, — ​післявоєнну розруху, зрештою, краще пережити тут». І щойно відновилися телефонні лінії, одразу ж задзвонив до Дирекції поліції у Львові й попросив з’єднати його з Антоні Самковським. Був січень 1919 року. 

— Комісар Самковський, — ​пролунав нарешті знайомий голос. 

— Це Вістович, — ​відповів він. 

— Говоріть голосніше! — ​гаркнув колишній ад’юнкт. — ​Погано чути! 

— Це Вістович! 

З того боку раптом запала тиша. Чулося тільки звичне шипіння і потріскування лінії. 

— Самковський, ви там? — ​занепокоївся Вістович. 

— Так. Слухаю вас. 

— Самковський, вам відомо, що з Бейлою? Бейлою Цайсель?.. 

Знову мовчанка. 

— Курва, Самковський! Я спробую приїхати… 

— Вам не можна! 

— Що?! Чому? 

— Назвіть адресу для телеграфу. 

— Для телеграфу?.. Хвилинку… «Wien-Rudolfsheim-Süd»… Чути мене? 

— Так. Сьогодні відправлю телеграму. 

Зв’язок миттєво урвався. 

У своїй телеграмі Самковський запропонував зустрітися у Кракові за два тижні. І додав адресу якоїсь кав’ярні. 

Саме під час цієї зустрічі Вістович почув те, чого боявся понад усе: 

— Востаннє я бачив пані Цайсель у листопаді минулого року, коли… наші війська влаштували у Львові єврейський погром. Мені вдалося її попередити, — ​Самковський говорив так, ніби в горлі в нього застряг пісок. 

— Вона виїхала з міста? — ​запитав Вістович. 

— Я не знаю… 

— То якого біса ми зустрілися тут, Самковський? Чому не у Львові? Я мушу бути зараз там, щоб її знайти! Чи принаймні з’ясувати, де вона. 

— До Львова вам не можна, — ​заперечив той з несподіваною твердістю. — ​Принаймні поки що. У нової влади буде забагато питань до колишнього комісара-українця, доки війна з УГА ще триває. Почекайте хоча би з пів року. Нехай ситуація урівноважиться. Нехай… — ​він не договорив. 

— Нехай остаточно розіб’ють українців, — ​доповнив за нього Вістович. 

Вони помовчали. 

— Зрештою, робіть, як знаєте, — ​зітхнув згодом Самковський. — ​Але я мусив застерегти… 

Він підвівся з-за столу. 

— На все добре, пане Вістовичу. 

Уже коли довготелеса постать колишнього ад’юнкта поліції Лемберга загубилася серед перехожих на площі, комісар згадав, що не подякував йому. І хотілося сподіватися, що така можливість ще трапиться. 

До Львова він усе-таки навідався ще тієї ж зими. Інкогніто, вдаючи з себе торговця вином. Утім, про Бейлу так нічого й не дізнався. 

Жити з почуттям вини — ​це мовби щодня ковтати розпечене вугілля. Що глибше дихаєш, то дужче воно пече. Чому він не домігся дозволу відвідати Львів бодай кілька місяців тому? Чому сліпо виконав наказ і залишився у Відні? 

Про погром у Львові він і гадки не мав. Преса написала про це значно пізніше, навесні. Більше сотні жертв… Що коли Бейла серед них? 

Під ранок Вістовичу наснився той самий крижаний сон. Замість тунелю, щоправда, — ​вузька стежка, а довкола — ​пуста місцина, вистелена поваленими чорними деревами й мертвою травою. Чиїсь кроки назустріч. Хтось невідомий наближається впевнено і швидко. Комісар ледве встигає вихопити зброю, але пальці невідомого стискаються на його горлянці, здавлюючи крик, що несамовито звідти виривається… 

Вістович розплющує очі й бачить перед собою обличчя Влади. Її руки ніжно його заспокоюють. Волосся розсипалося по голих плечах і грудях. Вона шепоче йому щось чеською… 

Кошмар ще не відпустив, а тіло постояльця раптом наповнює тепла ексцитація. Владислава усміхається. Її руки тепер ковзнули по його животу вниз. 

«Бути немолодим і все ще відчувати радість стосунків із жінкою… — ​подумав Вістович. — ​Принаймні в цьому мені пощастило». 

Одним рухом він притягнув її, мовби хотів вживити в себе спокій і тепло, які вона йому дарувала. 

Коли комісар о восьмій тридцять переступив поріг кабінету директора віденської поліції, Шобер зітхнув із полегшенням. Хоч на обличчі його було написане відверте здивування. 

— А я вже грішним ділом вирішив, що ви зараз у потязі до Італії, — ​усміхнувся він. — ​Каюсь. Щиро каюсь. 

«Старий дідько, — ​подумав Вістович. — ​Навіть керунок вгадав…» 

На столі директора парувало горнятко з кавою і диміла цигарка, яку той поклав запаленим краєм у попільничку. Крізь вікно пробивалися прозорі снопи світла, впиралися у підлогу без килима, підсвічуючи на ній візерунки деревини, що проступали крізь облізлу фарбу. 

Директор зняв з телефона слухавку й попросив з’єднати його з кимось із підлеглих. Хвилину почекав, а потім промовив: 

— Це Шобер. Дайте відбій поліції залізниці… Дякую. 

— Сподіваюсь, ви не ображаєтесь на мене, пане Вістовичу, — ​сказав він, завершивши цю коротку розмову. — ​Я мусив перестрахуватись. 

— А якби я вирішив утекти автомобілем? — ​поцікавився комісар, якого ця ситуація навіть звеселила. 

— Було б іще легше вас упіймати. Повірте. У столиці поліція знає про кожне корито з двигуном. Далеко ви б не заїхали. 

— Я радий, що повернувся, — ​несподівано визнав Вістович. 

— Справді? Чому ж? 

Комісар і собі запалив цигарку. 

— Ви, безперечно, знаєте про доктора Фройда і його новітні методи. 

Шобер кивнув. 

— Доктор Фройд лікує бесідою. Думаю, найкраще для мене зараз — ​це якраз виговоритись. Витягнути на світло демонів пам’яті, що пожирають зсередини. 

— А мені ваші демони потрібні для протоколу, — ​сказав директор. — ​Тож продовжуйте свою розповідь. 

V 

Лемберг 

листопад 1919 року 

Подібно до людей старіють і міста. Зморшками потрісканих стін, шрамами розритих вулиць, виразками стічних канав. Восени я повернувся до Лемберга, який було годі впізнати. Мовби опинився у чужому місті й дивом знав тут кожен провулок. 

Моє місто постаріло після війни. І це була зовсім не та старість, що додає шарму архітектурі, котра починає «дихати віками», як говорять туристи. Старість була іншою: стрімкою і безжальною. Так старіє солдат, якому рік війни коштує десяти. 

Наказ вирушити до Львова я отримав тиждень тому у Відні. Максиміліан Ронґе, начальник Evidenzbüro, що тоді доживало свої останні дні (а на папері не існувало вже понад рік), призначив мені зустріч у кав’ярні «Старий ліхтар» неподалік Ґрабену