Читати книгу - "300 миль на схід, Богдан Вікторович Коломійчук"

Обід минув за цілковитої домінації пані Шобер, яка вважала своїм обов’язком розвеселити присутніх, і Вістович мусив визнати, що це їй вдалось якнайкраще. Пауліна була тактовною і водночас інтеліґентною та начитаною. А іскристе почуття гумору цієї жінки змушувало присутніх за столом почуватися невимушено, як в улюбленій кав’ярні. За інших обставин Вістович вважав би цей обід ледь не найприємнішою подією, що трапилася з ним, відколи він перебрався до Відня. Однак сама присутність шефа нагадувала, що справи в комісара кепські: вранці його заарештували скурвисини зі Staatspolizei, а невдовзі відправлять куди-небудь за східний кордон. А тепер ще й ця пані Віґельбаум… 

Після обіду, коли подружжя обговорювало щось із камердинером, Вістович помітив, як гостя вийшла на балкон. Не роздумуючи, він подався слідом, на ходу дістаючи цигарку зі свого портсигара. Було схоже, ніби він вирішив потеревенити з пані Віґельбаум, аби познайомитись краще. 

Переконавшись, що господарі не чують, Вістович тихо промовив, одночасно видихаючи сивий тютюновий дим: 

— Що ти в біса тут робиш, Еммо? 

— Хочу запитати в тебе те саме, — ​відповіла вона. 

— Салон капелюшків на Рінґштрассе, — ​хмикнув комісар. — ​Це ж треба… 

— Він і справді в мене є. 

Вістович глянув на співрозмовницю. За ці роки Емма якщо і змінилась, то тільки покращала. Волосся тепер мала темно-каштанове замість рудого. Шкіра все така ж свіжа. Кілька ледь помітних зморшок у кутиках очей — ​ось і всі зміни. 

— Тільки не кажи, що ти покинула давнє ремесло. Не вірю. 

— Що ж, переконувати не буду. 

З салону почулася патефонна музика. А слідом за нею голос Пауліни, яка запрошувала гостей досередини. 

— На вулиці осінь! Застудитесь, — ​гукала вона. 

— Завітаю якось до вашого салону, пані Віґельбаум, — ​голосно сказав комісар, мовби це і справді було продовженням їхньої розмови. 

— Але ж капелюшки в мене тільки для дам, — ​засміялась вона у відповідь. 

— Куплю на подарунок… — ​буркнув чоловік. 

По завершенню обіду, коли гості вже прощались, Шобер, як не дивно, не нагадав комісару про його зобов’язання прийти до поліції не пізніше десятої ранку. Емма вийшла з будинку першою, вочевидь, побоюючись, що Вістович піде слідом. Крізь відчинене вікно було чути, як завівся двигун таксі й захрускотіли під колесами крем’яхи. 

Вістович подякував господарям і також подався на вулицю. Була тільки п’ята, проте в цю пору темніло рано, й місто поспіхом надягало на обличчя свою бридку нічну маску. То там, то там чулись підхмелілі голоси, вулицями швендяли волоцюги і шукачі нічних пригод. 

Опинившись перед дверима помешкання Владислави Новак, Вістович постояв хвилину, роздумуючи над чимось, а тоді дістав з кишені ключа і швидким ходом піднявся до своєї кімнати. Не знімаючи пальта, комісар витягнув з-під ліжка валізу й заходився складати в неї свій одяг. Коли він весь опинився там, прийшла черга бруліону, шкіряного етуі, бритви та інших дрібних речей. Всі вони рівномірно розмістилися поверх твідового піджака, якого Вістович купив після повернення з фронту в Будапешті й одягнув після того лише двічі. Перший раз — ​коли приміряв, другий — ​коли йшов винаймати цю кімнату. Хотілося справити на господарів приємне враження. 

Комісар витягнув із кишені затертий пулярес[108] і перелічив готівку всередині. На квиток має вистачити. Тільки-от на який квиток? Куди? Не до Львова ж. Можна куди-небудь до Італії. Доки служив там, трохи навіть вивчив італійську. 

Раптом пригадався Шобер. Так, Вістович обіцяв повернутися вранці… Але хто покірно пхатиме голову в петлю, маючи шанс врятуватись? 

— До дідька! — ​сказав він уголос і закрив одним рухом валізу. 

Повернувшись обличчям до виходу, він побачив у дверях Владу. Жінка непомітно зайшла, доки той збирав речі. Добру хвилину вони мовчали. Утім, такі мовчанки зазвичай голосніші за будь-який крик. 

— Про свій намір переїхати, ви мали би попередити завчасно, — ​врешті видусила з себе пані Новак. — ​Така була умова. 

Комісар зітхнув і зняв з голови капелюха. 

— Я… нікуди не збираюся, Владо, — ​видихнув він. — ​Тобі здалось. 

Жінка сплела на животі пальці рук і ще кілька секунд постояла так, дивлячись кудись убік. Вістович за цей час зняв пальто і розстебнув ґудзики маринарки. 

— Вечеря, як завжди, о восьмій, — ​вдруге озвалася господиня. 

— Попрошу тільки чай. 

Коли двері за нею зачинились, Вістович розпакував речі, розклав їх на попередні місця і втомлено розтягнувся на ліжку. З подивом зрозумів, що відчуває полегшення. Владислава допомогла йому зберегти в собі рештки гідності. Завтра, як і личить людині слова, він повернеться в поліцію, і Шобер продовжить допит. 

Вістович заплющив очі, пригадуючи події важкого дня. «Боксерський клуб», арешт і допит, який став для нього сповіддю. Чи то пак розповіддю про зовсім іншу людину. Іншого Адама Вістовича, знаного йому й незнаного водночас. Тоді поруч була Бейла. Тоді він міг знайти відраду в її домі, в її обіймах, в її ліжку. 

Після того, як Лібанський поспіхом виїхав з міста, вони зустрілися в її помешканні, і Вістович, як і обіцяв, повернув їй фотопластинку. 

— Раджу все ж її знищити, — ​сказав він. 

Бейла не відповіла. Тільки взяла його за руку й повела нагору. Єдині слова, які він почув від неї були: «Пробач, пробач, пробач… Я не знала, що все це через мене…». І коли він намагався щось промовити, то м’яко притулила йому палець до губ. Це був знаний обидвом сигнал. 

Сівши на край ліжка, він м’яко провів долонями по її стегнах, піднімаючи одночасно краї сукні вгору. Далі вона сама перехопила їх і кількома вправними рухами звільнилась від усього одягу. Дозволила йому помилуватися трохи своїм тілом, а тоді підступила ближче, підставляючи під поцілунки невеликі пругкі груди. Вістович впивався у них із жадібністю і слухав, як її дихання переривається зойками й стогоном, аж врешті Бейла змусила його податися трохи назад і спертись на лікті. Пальці жінки пробіглися ґудзиками сорочки вниз і нетерпляче розстебнули ремінь. Ще трохи і, вмостившись згори, вона зробила перший найсолодший рух, впускаючи його плоть у себе. 

Бейла просила пробачення так, як уміла тільки вона. І він пробачив би їй що завгодно: хоч всесвітній потоп, хоч десять єгипетських нещасть, якби вона була в них винна. 

Коли влітку чотирнадцятого року він вирушав до Сербії, то обидвом здавалось, що це не надовго. Найпізніше — ​до Різдва. Так, зрештою, думали в усій Європі. Які затяжні війни в наш час? З теперішньою потужністю артилерії? З теперішнім залізничним сполученням? Із можливостями повітряної розвідки? Серби капітулюють за місяць-два, а їхні союзники тільки побрязкають зброєю. Справу докінчать за столом переговорів. 

Утім, невдовзі російські війська зайняли Ґаліцію, а капітан Вістович опинився в Італії, в долині Ізонцо, і марно просив командування перевести його на Східний фронт. Русинам не довіряли, вважаючи, що ті не будуть належним чином воювати проти «братів-слов’ян».