Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

Всупереч загальним віруванням, Білл Двері не був надто звичний до поховального декору. Смерть зазвичай не відбувається в гробницях, окрім як у рідкісних і нещасливих випадках. На природі, на дні річок, наполовину в пащі акули, у всіляких спальнях — так, у гробницях — ні.

Його справа була відділити зерно душі від плевел смертного тіла, і зазвичай вона завершувалася задовго до будь-яких ритуалів, пов’язаних із тим, що, як поглянути ближче, є всього лиш шанобливою формою утилізації сміття.

Але ця кімната на вигляд була наче гробниці тих королів, які все хотіли забрати зі собою.

Білл Двері сидів, поклавши руки на коліна, й розглядався довкіл.

Насамперед, там були декоративні предмети. Більше заварничків, ніж можна уявити. Китайські собачки з вибалушеними очима. Дивні підставки для тортів. Різноманітні статуетки й розмальовані тарелі з привітними маленькими написами на них: «Дарунок із Квірма, довгих років і щастя». Вони вкривали усяку горизонтальну поверхню в порядку повної демократії, так що досить цінний срібний старовинний свічник стояв поруч із барвистою розписною китайською собачкою з кісткою в пащі і виразом винуватого слабоумства на морді.

Стіни ховалися під картинами. Більшість із них були написані в кольорах багна і показували понуру худобу, що стоїть у тумані посеред вогких боліт.

Насправді декоративні предмети майже ховали під собою меблі, але біди в цьому не було. Окрім двох крісел, що вгиналися під тягарем навалених мереживних серветок, решта меблів, здавалося, не мали жодного іншого застосунку, крім як підтримувати декоративні предмети. Усюди стояли хисткі столики.

Підлога була вкрита шарами клаптикових килимків. Комусь справді подобалося робити клаптикові килимки. І понад усім, і навколо усього, і пронизуючи все, стояв запах.

Пахло довгими, бляклими полуднями.

На вкутаному тканиною буфеті стояли дві маленькі дерев’яні скриньки обабіч більшої. Це і є, певно, славетні скриньки, повні скарбів, подумав він.

Він усвідомив, що чує цокання.

На стіні був годинник. Комусь колись спало на думку те, що він сприйняв за чудову ідею, — зробити годинник у вигляді сови.

Коли маятник хитався, очі сови бігали туди-сюди, і хтось критично спраглий розваг, певно, міг вважати це кумедним. За певний час його власні очі почали бігати туди-сюди за компанію.

Панна Літунка метушилася із завантаженою тацею. Це була якась непевна діяльність, вона священнодіяла в алхімічній церемонії приготування чаю, намазуючи маслом скони[30], розкладаючи печиво, чіпляючи щипці для цукру на посуд...

Вона затишно вмостилася. Потім, немов спочивала вже хвилин зо двадцять, сказала тремким голосом, трішки затримуючи дихання:

— Ну... хіба ж не мило.

— ТАК, ПАННО ЛІТУНКО.

— Зараз нечасто випадає нагода відчинити малу вітальню.

— НІ.

— Особливо відтоді, як я втратила тата.

На мить Білл Двері подумав, що вона втратила покійного пана Літунку в малій вітальні. Певно, він не туди звернув серед цих декоративних предметів. Потім він пригадав ті дивні маленькі слабкості людей, говорити своєрідно про такі речі.

— А.

— Він звикле сидів у тому самому кріслі, читаючи альманах.

Білл Двері порився у своїй пам’яті.

— ВИСОКИЙ ЧОЛОВІК, — ризикнув він. — ІЗ ВУСАМИ? БЕЗ КІНЧИКА МІЗИНЦЯ НА ЛІВІЙ РУЦІ?

Панна Літунка втупилася в нього поверх своєї чашки.

— Ти його знав? — сказала вона.

— ДУМАЮ, БАЧИВ ЙОГО ОДНОГО РАЗУ.

— Він про тебе ніколи не згадував, — лукаво сказала панна Літунка, — не на ім’я. Не як Білл Двері.

— НЕ ДУМАЮ, ЩО ВІН БИ СТАВ ПРО МЕНЕ ЗГАДУВАТИ, — повільно сказав Білл Двері.

— Нічого страшного, — сказала панна Літунка, — я все про це знаю. Тато теж трохи промишляв контрабандою. Ну, це невелика ферма. Не те, що можна назвати прожитком. Він завжди казав, чоловік має робити, що тільки може. Я гадаю, ти йшов по його лінії. Я за тобою наглядала. Це й було твоє заняття, точно.

Білл Двері глибоко задумався.

— ПЕРЕВЕЗЕННЯ, — сказав він.

— Звучить схоже, так. У тебе є сім’я, Білле?

— ДОНЬКА.

— Це добре.

— БОЮСЯ, МИ ВТРАТИЛИ ЗВ’ЯЗОК.

— Яка прикрість, — сказала панна Літунка, і це прозвучало, ніби вона справді так вважає. — В старі часи ми зазвичай добре тут проводили час. Тоді, звісно, ще був живий мій хлопець.

— У ВАС БУВ СИН? — спитав Білл, який втратив нитку розмови.

Вона гостро на нього зиркнула.

— Прошу тебе подумати як слід над значенням слова «панна», — сказала вона. — В цих краях речі такого штабу сприймаються серйозно.

— ПРОШУ ВИБАЧЕННЯ.

— Ні, Руфусом його звали. Він був контрабандистом, як і тато. Хоча не таким успішним. Я мушу це визнати. Він більше знався на мистецтві. Він зазвичай привозив мені всілякі штуки з інших країв, знаєш. Трохи прикрас і такого іншого. А потім ми зазвичай ходили на танці. Я пам’ятаю, в нього були прегарні литки. Мені подобається дивитися на гарні ноги в чоловіків.

Вона втупилася у вогонь на хвильку.

— Розумієш... одного дня він не повернувся назад. Саме напередодні нашого вінчання. Тато сказав, що він нізащо не повинен був переходити гори перед самою зимою, але я знаю, що він хотів це зробити, щоб привезти мені гідний подарунок. І він хотів заробити трохи грошей і справити враження на тата, бо тато був проти...

Вона вхопила коцюбу й ткнула у вогонь більш люто, ніж він заслуговував.

— В будь-якому разі, деякі хлопці казали, що він утік у Фарфері, чи Анк-Морпорк, чи ще кудись, але я знаю, що він би нічого такого не зробив.

Пронизливий погляд, який вона кинула на Білла Двері, пришпилив його до стільця.

— А ти як думаєш, Біллє Двері? — гостро спитала вона.

Він почувався гордим через те, що зумів розпізнати питання в питанні.

— ПАННО ЛІТУНКО, ВЗИМКУ ГОРИ МОЖУТЬ БУТИ ДУЖЕ ПІДСТУПНИМИ.

Здавалося, вона відчула полегшення.

— От і я так завжди казала, — сказала вона. — І знаєш що, Біллє Двері? Знаєш, що я думаю?

— НІ, ПАННО ЛІТУНКО.

— Це був переддень, як ми мали іти до вінця, як я і сказала. А потім один із його вантажних поні прийшов сам-один, а потім люди вирушили й знайшли лавину... і знаєш, що я подумала? Я подумала, що це просто смішно. Що це по-дурному. Жахливо, хіба ні? Ох, пізніше я подумала й інші речі, природно, але перші думки були про те,