Читати книгу - "Танки на мосту! Голка в сіні, Микола Олександрович Далекий"

— Москальов?.. Немає. Певне, наскочив на німців і був убитий. Може, то саме по ньому й стріляли хвилин за десять до нападу.

— Ганьба, ганьба!.. Голови нам з тобою треба познімати, товаришу начальник розвідки, за таку зустріч гостей.

Молодий командир стояв, суворо стиснувши губи.

— Гаразд! — махнув рукою бородатий. — Про це ще буде розмова, а зараз дай мені відповідь на одне запитання…

Бородатий замовк, чекаючи, поки два партизани з невеликою пакою минуть їх — розмова з начальником розвідки не призначалася для сторонніх вух. Однак, порівнявшися з командиром загону й начальником розвідки, партизани опустили паку на купину, щоб перепочити. Це були командир взводу Ковалишин і Юрко Коломієць. На лівій руці Юрка, нижче ліктя, біліла пов’язка, крізь яку проступала кров. Було помітно, що боєць знесилений і саме заради нього взводний вирішив перепочити. Сам Ковалишин, незважаючи на тяжку дорогу, все ж якимось дивом зберіг підтягнутий, чепурний вигляд.

— Як, хлопці, добре нам сьогодні нам’яли чуба? — невесело всміхаючись, запитав капітан.

— Нам’яти нам’яли, а все ж не ми, а вони пошилися в дурні, — розсудливо відповів Ковалишин.

— Селіверстов загинув… — тоскно мовив Коломієць. — Аж не віриться,

— Не віриться, — погодився Ковалишин. — Хороший був боєць, дисциплінований. — Він узявся за ремені паки, але, очевидно, згадавши щось, стурбовано обернувся до начальника розвідки. — Товаришу капітан, що, третього парашутиста так і не знайшли?

— Поки що не знайшли.

— От лихо! Просто нещастя… Давай, Художнику! Потерпи, зараз тебе підмінять, адже ти з однією рукою.

Бородань зачекав, доки бійці відійдуть.

— Так ось яке запитання до тебе, капітане Сіровол. Мені треба знати точно: Гільдебрандт сам змикитив, що ми мали цієї ночі на болоті літаки зустрічати, чи має когось у нашому загоні?

— Напевно не скажу. Сам голову ламаю.

— Це не відповідь. Тим більше для начальника розвідки.

— Днів зо п’ять мені треба. При умові…

— Яка ще умова? — сердито спитав бородатий.

— Якщо ви сьогодні ж дасте наказ про підготовку загону до нічного нападу на якийсь із найближчих німецьких гарнізонів.

Бородань запитливо подивився на капітана.

— Це можна… Хитрощами хочеш узяти?..

— Спробую.

Вони повільно рушили грузькою стежкою. Бородань раптом зупинився.

— Слухай, а не пожартував з нами твій поштар? А що, час у нього був… Взяв га й підвів гауптштурмфюрера просто до болота. Га?

— Ні, Василю Семеновичу, — рішуче заявив капітан. — За Москальова можу поручитися.

— Ти не поспішай поручатися, подумай. Як каже наш циган: усьо може бути!

Капітан на це нічого не відповів.

Третім парашутистом, посланим у загін, була дев’ятнадцятилітня радистка Ольга Шиліна. Вона першою залишила літак. Чоловіки — лікар-хірург і технік-зброяр — мали стрибати відразу ж за нею, щоб опуститися неподалік від місця приземлення дівчини і при потребі допомогти їй. Проте все обернулось інакше. Очевидно, бортмеханік, що керував висадкою, не врахував швидкості вітру і наказав дівчині стрибати на кілька секунд раніше, ніж було потрібно. Побачивши, що її зносить убік від сигнальних вогнищ, Ольга вирішила маневрувати, але з поспіху сіпнула не за ті стропи й замість зменшити відстань, збільшила її. Під час приземлення купол парашута зачепився за верхівку дерева, дівчина повисла над землею. Отут і почалося найстрашніше: по-своєму зрозумівши намір партизанського поштаря, що наблизився до неї, вона вистрелила в нього, а потім, перерізавши стропи, при падінні на землю вивихнула собі праву ногу.

Людина, яку вона спершу сприйняла за ворога, несла її на собі зо три кілометри темним лісом, намагаючись відійти подалі від того місця, де залишився вбитий поліцай і повислий на дереві парашут. Стрілянина, що розгорілася позаду, не вщухала. Над лісом раз у раз спалахували ракети. Здавалося, сили зовсім залишали партизана, але він ішов і йшов зі своєю ношею, задихаючись.

На світанку, коли вони вперше змогли розгледіти одне одного, обоє були здивовані. Замість літнього дядька, яким Ольга уявляла свого рятівника, вона побачила високого хлопця з подряпаним вродливим обличчям. Партизан, у свою чергу, очевидно, був здивований тим, що посланцем Великої землі виявилось юне дівча.

Ольга мала при собі санітарні пакети і допомогла Валерієві перев’язати рану. Після він ніс дівчину ще метрів триста або чотириста, поки не видряпався на невисокий, майже голий горб, на плоскій вершині якого росло тільки три малесеньких ялинки та напівзасохлий кущ дроку з китицями вже зів’ялих, почорнілих квітів.

На Ольжин подив, саме тут Валерій вирішив сховатися до настання темряви. Стоячи навколішки і орудуючи ножем, він викопав біля ялинок неглибоку ямку, в якій би могли поміститися двоє, старанно замаскував її сухим листям, гілочками, шматочками кори і, впевнившись, що все зроблено як слід, із стогоном опустився на землю.

Тепер він лежав в окопчику, тремтячи всім тілом, і мовчав. Ольгу злякала ця тривала мовчанка. Вона доторкнулася до плеча юнака.

— Вам погано?

— Трохи морозить…

— Мені здається, ви втратили багато крові,

— Пусте. Рана невелика. Ти ж бачила: куля тільки черкнула по боці.

— Пов’язка тримається?

— Так, дякую, Олю. Руки в тебе золоті: і стріляєш влучно, і перев’язуєш гарно…

Дівчина спалахнула, сказала мало не плачучи:

— Не треба, Валерію! Я не можу пробачити собі того пострілу.

— Дурниці! Ти ні в чому не винна. На твоєму місці кожен би так зробив. — І знову лукавство в голосі: — Добре, що хоч гранату в мене