Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

на десять днів раніше за англомовний ориґінал «Ориґіналу…» — перепрошую за мимовільний каламбур) ні на мить не завагався перед ототожненням процесу читання саме цього твору з «еротичною співучастю». За майже одностайними твердженнями, художні вартості та скандальні одкровення «Ориґіналу Лаури» стократно перевищували досягнення найголоснішого роману Набокова «Лоліта»; існував, мовляв, таємний ключ, що дозволяв відчитати «Ориґінал Лаури» належним чином. Однак, позаяк той ключ було «втрачено назавжди» з огляду на незакінченість твору, читачів запрошували до інтерактивної гри під назвою «створи таємний ключ сам, побудь хоч трохи Набоковим!» Задля цього деякі американські та британські версії роману публікувалися на перфорованих сторінках. Відриваючи їх (перфоруючи, так би мовити, Лауру), читач мусив скласти роман у тому вигляді, який передбачався невідомим нікому ориґінальним задумом Набокова. Як далеко пішли маркетингові стратегії сучасних видавництв! Якому-небудь провінційному Борхесу з його вавилонськими бібліотеками та письменами Бога на шкурах ягуарів така запаморочлива оргія інтерактивності навіть не снилася! І рецензії він писав на вигадані твори неіснуючих авторів; а от щоб вигадати твір для реального автора та ще й залучити до цього процесу найширші маси покупців, перепрошую, читачів — на таке навіть Борхесові фантазії забракло.

Втім, кожному маркетингу і кожній стратегії рано чи пізно настає край, тоді пора братися за розум, тобто переходити до рішучих тактичних дій. Піку або, чого вже там, оргазму вся ця мас-медійна істерія досягнула в ті дні, коли одночасно з виходом роману в багатьох країнах світу Дмитро Набоков виставив рукопис, сто тридцять вісім каталожних карток, списаних не зовсім упевненим у собі старечим почерком, на нью-йоркських торгах «Крістіс». Приблизна оцінка рукопису, другого за значимістю лоту престижного аукціону, склала 400–600 тисяч доларів. Не так уже й багато, як подумати.

Проте покупця на цей товар чомусь не знайшлося.

І тоді колесо старанно продуманої та виконаної «розкрутки» почало швидко обертатись у зворотному напрямку.

Першими озвалися блоґи об(д)урених читачів. Услід за ними — тверезі голоси професійних критиків і літературознавців, які до часу не брали участі в п’янкому шоу суперлятивів, розіграному Набоковим-молодшим та зграйкою хвацьких, добре проплачених піарників, що, будучи професіоналами своєї справи, виказували далеко не найкращі ознаки дилетантизму в справах етики й літератури. Відтак, розчарованими читачами й літературознавцями було сказано немало в’їдливих і глумливих слів, як на адресу заповзятливих довколалітературних «наперсточників», що зупиняли чесних читачів спокусливими закликами знайти шедевр там, де його ніколи не могло бути, — так і на адресу непоштивого сина, котрий, подібно до одного з синів ветхозавітного Ноя, виставив голизну батька на привселюдне посміховисько.

Що ж сталося насправді? Добре це, чи погано, коли рукописи — не горять? Має «Ориґінал Лаури» хоч якусь вартість? І, врешті, до якого жанру належить цей твір?

Книжечка, барвисто видана харківським «Фоліо», викликає суперечливі почуття. З одного боку, ніколи не шкодить зазирнути до творчої келії великого майстра, щоб зайвий раз переконатися, яких несамовитих зусиль вимагає елегантне й артистичне, сказати б, ажурне письмо, яким завжди залишатиметься для нас письмо Володимира Набокова в його кращих, довершених творах. Тож у цьому плані вчинок Дмитра Набокова нічого іншого, окрім щирих слів подяки, здавалось би, й не заслуговує. Але, змінивши кут зору, ми не можемо скасувати й печальнішого відкриття: те, «як» зроблено справу, одночасно є тим, «що» зроблено. Надмірно галаслива кампанія, розгорнута довкола публікації чернеток, цинічний розрахунок на якомога ширші маси покупців, свідоме введення в оману приязно налаштованих до творчості Набокова читачів — ці та інші супутні обставини зводять майже нанівець цінність уроку, закладеного в заготовках до майбутнього роману. Адже властиве місце для наполегливих пошуків синонімів, закреслень, витирань, цитати з Ніцше і штрихами накиданих нотаток про буддизм — у передостанньому томі повного зібрання творів, де зазвичай такі матеріали і публікуються. Безперечно, в оприлюднених фраґментах трапляються яскраві зблиски таланту, що нагадують про вищий час Набокова, про його стилістичну віртуозність, пильне око ентомолога і тонкий слух поета, схильного до непередаваної іншими мовами гри слів. Однак ці милі знахідки, ці відігріті цвіркуни, що шаліють на вересневому осонні, змушуючи слухняно підтакувати читацьку пам’ять, не можуть, на жаль, подолати задушливо тісного тла «Ориґіналу Лаури». Воно проступає як тягар неохайної старості, важкий дух хвороби, як примарні рухи рук, що самохіть починають повзати скатертиною під час обіду, викликаючи в улюбленого сина не співчуття і жах, а нездоланний сміх. Згадки про органічні виділення і смороди майже нелеґально, та все ж проникають до художнього твору як нотатки зі щоденника реального вмирання. Цей нездоровий документалізм, що фіксує стадії розпаду — огидний сморід ніг, безпорадну боротьбу з нігтями, якусь аж макабричну у своїй невтоленності старечу хіть зі всіма її уявними обмацуваннями білих опуклих сідничок та піхвами юніорського розміру — а ще затяжні й незграбні міркування про «самостирання» та про те, що «процес умирання внаслідок саморозпаду дає змогу відчути найбільший екстаз, відомий людині» мучать нас якимись віддаленими відлуннями, якоюсь важливою асоціацією, що, відчитана, могла би пролити трохи світла в міазматичний простір «Ориґіналу Лаури». Знайти «назавжди втрачений ключ», аякже.

Ключ той, ясна річ, криється зовсім не в нав’язуваному довколалітературними «наперсточниками» карколомному, мовляв, сюжеті, де є «книга в книзі», де, за словами Павла Бабая, «перемикаються наративні регістри — і читач опиняється у просторі «Моєї Лаури», книги Флориного коханця, на тлі метаморфоз: Флори — Флаури — Лаури». Нема сенсу сушити голову над чиїмись наївними композиційними версіями, адже фабула і сам задум роману могли би ще тисячу разів помінятися в процесі писання, якби той процес, певна річ, був доведений до кінця. (В цьому місці хочеться зробити застереження: говорячи про «наперсточників», я маю на увазі зовсім інших авторів, ніж Павло Бабай; його передмова — чи не найцікавіший текст у виданій книзі Набокова, незважаючи на поодинокі неправдоподібні перебільшення або надто вже далекосяжні інтерпретації). Замість верифікованого, усталеного автором канонічного тексту маємо нічим не об’єднаний агломерат принагідних нотаток, котрий якщо і складається на якусь химеричну цілість, то апелює до зовсім інших речей, ніж ті, що первісно мав на увазі Володимир Набоков. Куди і до чого відсилає «Ориґінал Лаури»?

Насамперед — до тієї ж сакраментальної «Лоліти». Неодноразові повертання автора в бік свого найуспішнішого роману помітні неозброєним оком — тут і бідолашна мати, збита на смерть ваговозом, і містер Губерт. Г. Губерт, що десь загубив ґумове