Читати книгу - "Сполохи [Літературна критика та есеїстика]"

«Флора навряд чи мала чотирнадцять років, коли втратила незайманість зі своїм перевесником», — цими словами сімдесятишестирічний, нагадаю, grand-père Набоков розпочинає третій розділ свого останнього твору, писаного на порозі смерті. Якраз цей пороговий стан та юна блондинка, що з’являється не тільки тут (як затяжна обсесія з «Лоліти»), а й у зовсім іншому, призабутому творі іншого російського автора, дозволяють ідентифікувати мимовільну радше, та все ж незаперечну пов’язаність «Ориґіналу Лаури» з універсальним, за словами Михайла Бахтіна, жанром останніх питань, тобто з меніпеєю. Я маю на увазі «Бобок», невеличке оповідання Федора Достоєвського, яке є своєрідною есенцією меніпейного жанру.

Отже, для введення читача в курс справи — цитата з «Бобка» мовою ориґіналу:

«— Мне… мне давно уже, — залепетал, задыхаясь, старец, — нравилась мечта о блондиночке… лет пятнадцати… и именно при такой обстановке…»

Обставини в «Бобку», що й казати, неординарні. Адже майже вся дія оповідання відбувається в моторошному межичасі вже-не-життя і ще-не-смерті. Оповідач, від імені якого ведеться розповідь, потрапляє на цвинтар, де раптом чує голоси, що долинають з могил. Мерці розмовляють між собою, сваряться, жартують, обмінюються останніми новинами і, незважаючи на те, що розкладаються, мають цілком недвозначні жадання, про які свідчить вищенаведена цитата. Цю дивну форму порогового існування, ні життя, ні смерті, один із них, покійний філософ, пояснює так: «…наверху, когда еще мы жили, то считали ошибочно тамошнюю смерть за смерть. Тело здесь еще раз как будто оживает, остатки жизни сосредоточиваются, но только в сознании. Это — не умею вам выразить — продолжается жизнь как бы по инерции. Все сосредоточено (…) где-то в сознании и продолжается еще месяца два или три… иногда даже полгода… Есть, например, здесь один такой, который почти совсем разложился, но раз недель в шесть он все еще вдруг пробормочет одно словцо; конечно, бессмысленное, про какой-то бобок: «Бобок, бобок», — но и в нем, значит, жизнь все еще теплится незаметной искрой…»

Але ж якраз про таку форму порогового існування йдеться і в «Ориґіналі Лаури» з його прикметним підзаголовком «Насолода вмирати»: «На дану мить я вмирав аж до пупка разів п’ятдесят менше ніж за три роки, і мої п’ятдесят воскресінь довели, що органам, яких торкалася смерть, не заподіяно ніякої шкоди, бо я вчасно виходив із трансу…» Ну, то йому так здається, що він кудись та ще й вчасно виходив; насправді «пупок», що замогильним відлунням повторюється на передостанній каталожній картці («Пупок мене ніколи не цікавив») є приватним «бобком» Набокова і одним із переконливих свідчень того, що письменник створював свою меніпею вже не так письмом, як самим помиранням. Навіть у такому, фраґментованому вигляді, в «Ориґіналі Лаури» простежуються чи не всі характерні особливості меніпеї, визначені Бахтіним у «Проблемах поетики Достоєвського»: і злободенна публіцистичність (випади проти письменників, сучасників Набокова, зокрема), і вставні жанри (той-таки фіктивний роман «Моя Лаура» або конспект лекції з російської літератури), оксюморонні поєднання, сцени скандалів та ексцентричної поведінки (досить згадати обставини самогубства Адама Лінда, які він сам зафіксував у своїй останній фотосесії або те, як Флора б’є старого Губерта ногою в пах) тощо.

Западаючи дедалі глибше в смерть, Володимир Набоков по інерції продовжував писати. Однак подібні, як сказав би Бахтін, морально-психологічні експерименти наперед приречені на поразку, бо ніколи не можуть бути доведені до кінця. Смерть завжди встигає першою, вмирання руйнує цілісність, людина ще за життя перестає збігатися сама з собою, і тоді слід уже не писати, а вмирати остаточно, вчасно виходячи з порогового трансу. Зрозумівши це (а я переконаний, що Набоков зрозумів, інакше він навряд чи занотував би фразу Ніцше), письменник зробив єдино можливий у його ситуації крок: він заповів спалити те, що профанувало останню, священну для кожної живої істоти мить, не менш священну за мить народження. І в тому, що заповіт не був виконаний належним чином, що короля через тридцять два роки по смерті виставили на всезагальний огляд голим, непогано заробивши на байках про нечувано красивий новий одяг його — в тому жодної провини майстра немає, письменника просто щиро по-людському жаль.

Розчарування «Ориґіналом Лаури» настільки велике, що на посередній переклад Петра Таращука якось уже й не звертаєш уваги. Майстерна гра словами, над якою ще може вряди-годи застановитись англомовний читач, в українському перекладі втрачена повністю. Досить поглянути на такого словесного монстра як «Залозовид» (в ориґіналі «Glandscape»), щоб усе одразу стало ясно; от невже не можна ризикнути хоч раз у житті, створивши замість нудної буквальності який-небудь «Гланд-шафт»? Чимало слушних зауважень щодо невправної роботи перекладача висловила Ірина Славінська, яка однією з перших відгукнулася на публікацію і, на відміну від анонімного рецензента в «Дзеркалі тижня», що бездумно повторив химерні вигадки «наперсточників», одразу розставила належні акценти. Вона помітила і «мало супровід у вигляді звичайної насолоди», і «фонтанові знадобилося досить часу, щоб забезпечити належну ерекцію», і незнання французької мови, і ряд інших прикрих дрібничок, які, зібрані в такій кількості, перестають бути дрібними, остаточно вбиваючи насолоду від читання і злощасний ориґінал.

Три книги есеїстики Збіґнєва Герберта, видані «Духом і літерою», складаються на цікаву, зв’язну розповідь про країну Європа, яку чи не кожен з нас носить у собі. Аякже, хто ж не провідував, якщо не наяву, то бодай у мріях, викликаних лектурою печер побіля Монтіньяка, де нечіпаними збереглися наскельні розписи палеолітичних мисливців; хто не знає про засадничу відмінність між доричним й іонічним стилями, в існуванні якої так кортіло би переконати власний зір, а не тільки ерудицію; хто бодай краєм вуха не чув про Ван Ґоґа (хоч «край вуха» у пов’язанні з іменем цього маляра звучить дещо макабрично) і видатного поета провансальського відродження Фредеріка Містраля, про фрески П’єро делла Франческа і Акрополь, голландські тюльпани і облогу Лейдена? Ці імена, назви міст і квітів, рядки поетів і картини старих майстрів не раз спливають як захист перед сном розуму, з’являються як більш або менш приховані цитати на обкладинках