перебільшення назвати сенсаційною. Важко так одразу визначити її жанр — містична біографія? розлогий есей з численними публіцистичними вкрапленнями? альтернативне щодо вітчизняного (втім, і діаспорного) літературознавства дослідження маловідомих, а проте вибухових евристичною цінністю проблем творчості Лесі Українки? Перелік категорій, до яких хотілося б втиснути текст Забужко, можна подовжувати, однак скоро стає зрозумілою фатальна обмеженість отаких таксономічних сіток, рамок, і, як їх не називай, кліток. Усі ці клітки затісні для надто великого звіра, випущеного Оксаною Забужко на волю. Що то за звір? — запитає перестрашений читач. Ім’я йому — міф: «любовний міф Лесі Українки є автентичною українською версією західноєвропейського секулярного міфа amor fati, в основі якого лежить формально переможена канонічним християнством неперервна дисидентська традиція гностичних єресей пізньої античности та середньовіччя». Варто підкреслити, що цей міф створено як творчістю, так і життям видатної, практично невідомої широкому читацькому загалові української поетеси. Або ж, як неодноразово наголошує Забужко, відомої у спотвореному й редукованому вигляді. Хто спотворював, хто редукував? Насамперед наша доблесна школа, яка за десять літ раз і назавжди відбиває бодай найменшу охоту спілкуватися з тінями українських класиків. А на чому ґрунтується рідна школа? Та ж на офіційному «лесезнавстві», хоч радянського, хоч пострадянського штибу, позаяк сумлінні дослідження, започатковані ще неокласиками, були перервані одночасно з їхнім фізичним винищенням, а все, що з'являлося потому, позначене невитравним тавром ідеологічного замовлення та чіпкого дилетантства українських науковців. Наводячи просто-таки кричущі приклади нехлюйського поводження з текстами і біографією Лесі Українки, авторка змушена рухатися в майже безповітряному просторі — бракує документів, бракує досліджень, того ми не знаємо, того ми не хочемо знати, а того — звиняйте, не вміємо… Завдання, яке ставить перед собою і більш ніж успішно виконує Забужко в цій книзі, полягає в дезавуації панівного, вперто трансльованого офіційною «наукою» міфу — і, в цілковитій згоді із заповідями структуралізму, у скрупульозній реконструкції міфу автентичного. «Міфом міф подолала», — можна резюмувати читання «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій». І, полегшено зітхнувши, додати: а все-таки подолала! Тому що після цієї книжки Оксани Забужко подальші маніпуляції (як свідомі, так і несвідомі) з текстами, біографією, властиво, з життям українського ґенія хоч і триватимуть, однак уже не матимуть колишньої безапеляційності єдино істинного вчення. Ото власне: все, що ми допіру знали про Лесю Українку, було нав’язаним тою чи тою владою вченням, яке мало хто наважувався ставити під сумнів. Нищівна критика Забужко показує всю непривабливість і сміховинність далеких від суті речей розумувань наших загумінкових мислителів, таких, скажімо, як титан соцреалізму Олесь Гончар та численні брати його менші, покликаних применшити й затушувати значення Українки для української (європейської) культури. Якраз книга Забужко вперше після досліджень Миколи Зерова і Михайла Драй-Хмари вводить життєтворчість Лесі Українки до властивого контексту; ґрунтуючись на теоріях класиків глибинної психології Юнга і Кемпбела, залучаючи інструментарій, напрацьований за останні роки постколоніальними і феміністичними студіями, провадячи приголомшливі паралелі між західноєвропейським любовним міфом та гностичними течіями, в лоні яких він народився, Забужко перестворює, може, воскрешає збаналізовану постать Великої Хворої як жінку-Орфея, як провідного єресіарха релігії любові, причетного до таємних знань і містичних ритуалів. Звичайно, окремі твердження дослідниці спонукають до дискусії (навряд чи Леся Українка будувала свій міф аж так свідомо, як це подано в книзі) — але ж до дискусії, до самостійного мислення та перечитування неправильно відомих творів, а не до позіхання й апатичного відторгнення, яке провокують мозолясті праці професійних «лесезнавців».
Ба більше. Поруч із дбайливим реконструюванням питомо Українчиного міфу, ця унікальна, одна з кращих книг останнього десятиліття рясніє змістовними екскурсами в ґенезу української інтеліґенції, відверто показуючи читачеві всю моторош розриву, який утворився в століттями кшталтованій чуттєвості. Яскравий фактографічний матеріал ілюструє роздуми над невротичним замовчуванням смерті і відчуженням та вивласненням тіла у комуністичній практиці ідеології — і в сучасному неототалітаризмі. Забужко безкомпромісна й послідовна у своїй переоцінці цінностей, у поваленні гаданих та справжніх кумирів української інтеліґенції, таких, як уже згадуваний Гончар або — от знову несподіванка! — Ліна Костенко. Вивільнена з конвенційних умовностей, авторка провадить болючу, та все ж таку необхідну для зцілення розірваних часів анатомію некритично засвоєних текстів (і жестів, і фільмів, і способів поведінки тощо) шестидесятників, цілком слушно доводячи, що чуттєво (не ідейно) майже всі вони належать до «культури розриву», транслюючи той-таки тоталітарний дискурс, проти якого, здавалося, протестували. Ясна річ, що такого вільнодумства Забужко не подарують — і тим нагальнішою є потреба підкреслити слушність її критики, бо ж без упритомнення таких істотних (часто елементарних) речей ніколи не відбудеться ні очищення від учорашніх способів чуттєвості, ані омріяної зміни культурної парадигми.
І тут втручається ще один, суто символічний аспект. Оксана Забужко присвячує свою книгу світлій пам’яті Соломії Павличко. Написавши «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», вона виконала обіцянку, дану подрузі в останній рік її життя. Зайве нагадувати, що смерть Соломії стала непоправною втратою ще й тому, що одночасно з нею на кілька років призупинився катарсичний процес переосмислення того, що вважалося «вартостями», казали, неторканними. Ця книга, присвячена Соломії — і Лесі — і Україні, заступає собою болюче зяяння, утворюючи вкрай необхідну ланку для з’єднання розірваного було ланцюга незримої для профанних очей традиції або, іншими словами, любові.
Бобок Набокова, або Вмирання насолоди
Ориґінал великого майстра
на ринку — як це печально!
Кінець року.
Мацуо Басьо
Наприкінці 2009 року мас-медіями прокотилася сенсація, яку гарячі журналістські голови не забарились оголосити «всесвітньою», ба навіть «найвидатнішою подією першої декади нового тисячоліття»: син Володимира Набокова, Дмитро, зважився опублікувати незакінчений роман батька «Ориґінал Лаури»! Цілком поважні критики «з іменами» один з-поперед одного заходилися роздмухувати цікавість майбутніх читачів. Чи не найбільше мусувалася тема еротичних скарбів, начебто прихованих у тілі роману; по-змовницькому прискалюючи око, читачеві прозоро натякали, що йдеться про найзабороненіший нині плід педофільського раю (аякже: «Він розповідав їй про своє сумне життя, розповідав про доньку, що була така, як вона: такого самого віку — дванадцять років; мала такі самі вії — темніші за темну блакить ірисів, такі самі коси…» і т. д.). Павло Бабай, автор передмови до українського перекладу (що з’явився друком
